Віра Надіївна була не худої, але й не гладкої статури. Щоб назвати її старою, то не така вже вона й була стара, однак до молодиць віднести її язик би, м'яко кажучи, теж не повернувся б. Для своєї тілесної оболонки вона вибрала саму середину. Дуже приємна на зовнішність, і в спілкуванні з нею теж можна було б почерпнути чимало корисних речей. Вона завжди ходила в квітчастій хустинці, зав'язаній під підборіддям, білого кольору акуратна плетена кофточка, на комірі котрої завжди була прикріплена напівпрозора шаль, і довга спідниця в горошок. З-під спідниці в неї виглядали кумедні чуні-валяночки. Обличчя, нічим особливим не примітне, мало благий і умиротворений вираз: брови дугами і серединкою своєю підняті догори, світло-блакитні очі дивляться на світ начебто для того, щоб за нього молитися. Чоло нагадувало гармошку, тому що було майже завжди зморщене. Загалом виглядала вона трохи дивно, однак цілком пристойно, навіть зворушливо.
— Віро Надіївно, ми вам що, заважаємо? Вибачте, ми будемо тихіше. Йдіть краще плести свою кофту. Тут кипить полеміка фаталістів, і ваш християнський настрій тут недоречний, — крізь зуби проскрипіла Зажура.
— Чому ж тільки християнський? — спитала та і, коли оговталась від несподіваного запитання, що застало її зненацька, продовжила: — Ну, християнський, але що з того? Але ж і в християнстві існує таке поняття як Доля. Ось тільки втілене воно в образ Бога, і він крутить, як ви, дорогенька Зажуро, зболили висловитися, клубком. Я хочу навести приклад того, що таке Доля в християнському баченні. Ви розумієте — Доля, я розумію — Бог. Ось послухайте, що я розповім…
Вона змахнула своєю легкою напівпрозорою шаллю, і присутні побачили небо, яке з'явилось несподівано. Небо випірнуло з-під шалі, немов птах, і розпустило крила, розкидавшись зверху від горизонту до горизонту. Голос її змінився на манер того, як це робила готична дама. Такий голос, неначе власника його спіткало велике лихо, і він фізично дуже страждав. Голос став скрипучим і чоловічим. Марево, котре вказувало на окрему життєву історію, оповило зір і слух присутніх. Сіре, свинцеве небо, по якому кружляли зграї ворон, побачили всі і всі почули голос, притлумлений стражданням, а потім і помітили Його…
«Я прийшов до тями від гострого пронизливого болю в спині. На обох лопатках пекли вогнем свіжі рани. Мав відчуття, що мене в цьому місці шмагали нагайкою. Хоча не знаю, як це бути відшмаганим, але інтуїція підказувала мені, що саме так воно й буває.
Обернувшись навколо, я цілком усвідомлено відчув себе покидьком, якого через непотрібність просто взяли і викинули — я знаходився на смітнику!? Велетенських розмірів звалище, над яким кружляли зграї ворон. Ці вірні провісники старої чорної Біди кричали так, що стискалось серце і мозок пульсував наче в агонії. Неможливо було стерпіти їхнє бридке каркання, але подітись від нього, на жаль, я не мав куди.
Пересилюючи слабкість, яка вгризлася в кожну клітину мого тіла, я через силу звівся на ноги. Корчачись від болю, що завивав від радощів, бо заволодів мною, і неприродно згорбившись, на додаток я ще й виявив, що на мені немає одягу. Я був голісінький. Оце так да-а-а…
Що це зі мною коїться?… Голова гуде — не второпаю нічого. Навколо тільки похмура, бридка погода, велетенські чорні круки, що горлають, немов показились, і купи та купки смердючого сміття.
Нікого не соромлячись, голий і розплющений морально, я пробирався через купи усілякого лайна, від чийого фантастично-жахливого смороду, здавалось, взагалі не було рятунку.
На скорботному шляху своєму, майже відразу, трапилась ціла купа кимось дуже доречно викинутої одежі, що мене неймовірно втішило. Покопирсавшись в запропонованих мені долею речах, я відшукав непогані, майже дивом збережені, екземпляри одягу кінця минулого сторіччя. Зелені гамаші з опуклими коліньми, кеди з дірявою підошвою, картате пальто брудно-сірого кольору, яке було менше на кілька розмірів, ніж було мені потрібно, і шапочка системи „півник“ — ось такий гардероб прийшовся мені до смаку. Я усвідомлював власну злиденність у цій одежині, якій радше пасувало слово „лахміття“, але довелось задушити в собі відчуття огиди, хоча воно відчайдушно смикалось і намагалось встояти на позиції актуальності до самого кінця, навіть тоді, коли я вже був одягнений волоцюгою. Коротше кажучи, я переміг це гидотне відчуття до усього того, що мене оточувало, до самого себе, до моєї грайливої долі, і продовжив свій шлях.
Мені слід було багато чого ще пізнати і зрозуміти, наприклад, те, яким чином я опинився тут, і, власне кажучи, хто я такий взагалі.