Машинально прямуючи вперед, я сам собі задавав питання на різноманітні теми і відразу ж знаходив на них відповіді. Виявилось, що я знав буквально все: фізику, хімію, анатомію усіх істот, що проживають на нашій планеті, машинобудівництво, іноземні мови і багато-багато іншого, але, як я не порпався у власній пам'яті, як не напружував мозок, пригадати, хто я і звідки узявся, як прожив життя до цього моменту, мені так і не вдалося.
Із затьмареними думками вийшов до залізничної колії, звідки моєму погляду відкрилась станція, що знаходилась метрів за двісті від того місця, де я стояв і витріщався. Хрупаючи гравієм, засипаним вздовж рейок, я мимоволі віддався думкам, що весь час намагалися зайняти мою голову.
Як просто все і складно водночас в цьому світі. Куди іти — не знаю, але іду. І анархічність думок чомусь переважає над здоровим глуздом. За що мені випав такий тяжкий тягар, який, як не крути, мені прийдеться волочити за собою до кінця. Учителем моїм стане час. Він, і лише він, розставить усе по своїх місцях. Нехай промовляють дні, роки здобувають мудрість, а мені дістануться ті крихти пам’яті, що були від мене приховані у злодійський спосіб.
Дійшовши до станції, я вмостився на лаві і заходився розглядати свою взувачку. Настирливі, як мухи восени, нахаби-думки знову заволоділи мною.
— Ось зараз, наприклад, підійде електричка, і що мені робити? Куди їхати? Чи чекає мене хто-небудь на великій Землі? Якщо так, то, дуже цікаво, де, в якому місці? Чи чекає мене хтось там, куди я неодмінно потраплю? Раптом… Мабуть, завжди є це, як слово, так і розуміння — „раптом“. Так ось… раптом, інтимна течія моїх думок була нагло перервана звуком скла, що розбивалося — скоріш за все то була пляшка. Слідом за цим я почув п'яний дівочий регіт і брудну матірну лайку з чоловічих уст. Ось ці голоси лунають все ближче і ближче; ось вже зовсім поруч, і на безлюдну станцію з-за кущів вивалилась компанія неабияк захмелілих молодих людей — це були троє міцних хлопців виразної зовнішності колгоспників-трактористів, і вульгарного типу дівка. Я вважаю, що не варто констатувати те, що аборигени — так я тоді подумав — одразу ж помітили мою скромну персону і зацікавилися мною, як об'єктом врятування вільного часу від нудьги. Аж ніяк не дружній вигляд, давав зрозуміти мені ясно, що неприємності на сьогоднішній день ще не закінчились, а, судячи по їхніх величезних, вкритих диким волоссям, кулачищах, навпаки, вони тільки-но розпочалися.
— Е-е, барбос блохатий, ти чого тут булки свої немиті розвалив? Це наш вокзал, і всі, хто тут відпочивають — нам башляють. Січеш? — заговорив першим рудий молодик в пожованій невідомими коровами сорочці із закачаними по лікоть рукавами. Я спробував якомога швидше вирішити, що ж їм відповісти, щоб не спровокувати їх на бойові дії, хоча і неозброєним оком було достатньо чітко і розбірливо видно, що дій отих тут навряд чи вдасться уникнути.
— Я — бідна, хвора людина, і нікому не бажаю зла. Я чекаю на електричку, і якщо я, звісно ненавмисне, чимось, шановні добродії, по необачності своїй, вам завадив, то можу піти зі станції і очікувати на поїзд поза її територією.
Сказав я все це якомога спокійніше, але до цього моменту хулігани — а то, звісно, були вони, вже наблизилися до мене впритул, обступивши мене з усіх боків, і рудий, не кажучи жодного слова у відповідь на мої жалісливі виправдання, різко, і безперечно із глибоким знанням справи, ударив мене в груди, потім, схопивши за лацкан пальто, відірвав моє багатостраждальне тіло від лавки і поставив на ноги. Ще удар (вже в лице), і в роті з’явився неприємний солонуватий присмак крові. Похитнувшись, я, немов мішок з картоплею, супроводжуваний стусанами з усіх боків, повалився на землю. Град стусанів сипався на мене, як в часи Другої Світової Війни — бомби на Київ. У побитті приймала завзяту участь навіть дівка. Жах. На щастя моє, десь недалечко, раптом залунав гудок потяга, що наближався. Я почув крик:
— Атас!!!..
І знущання нарешті припинились, лише було чути тупіт втікаючих покидьків.
Розплющивши очі, я підвівся на тремтячих ногах, став на коліна і ухопився за лаву, де сидів перед тим. Міцно тримаючись за неї, я став на ноги. Все тіло нещадно боліло і пекло. У очах пливло довкола. Добре, що поблизу зі мною не опинилось люстерка, а то я неодмінно отримав би нервовий шок, якби зазирнув туди.
Електричка неквапно й обережно підійшла до станції, неначе боялась чогось. Попередньо зашипівши до мене, вона все ж відчинила переді мною двері, запрошуючи цим жестом досередини. Не довго думаючи, я, звичайно, скористався її запрошенням і ступив у черево цієї металевої змп, котра, хоча й нічого не обіцяла, однак могла відвезти мене туди, де, можливо, я отримав би відповіді на ті питання, які мене непокоїли. Історія мого походження — це найперше.