— Давай дми звідси, і більше щоб не потрапляв мені на очі. Зрозумів?
Звісно ж я зрозумів, а точніше мав зрозуміти, хоча б тому, щоб уникнути ще одного циклу проблем. Мені не потрібно було повторювати двічі — я здимів звідти, як вітер. Тільки мене й бачили.
Покинувши зловісний казенний будинок, я пошкутильгав, куди очі дивились.
Був вечір. Небагатолюдні вулички околиці міста, здавалося, дихали мною, а я не міг надихатися ними. Я плентався ними, по ним окаянним, перечіплюючись невідомо об що і шкутильгаючи, як старий дідуган. Страшенно хотілося дві речі: їсти і спати. Тут, раптом, мені прийшовся до смаку чийсь тинок, і я всівся прямо під ним — на землю. Нехай хоч каміння з неба посиплеться — цього місця я не покину. Дістало вже все і всі навколо, і тому я вирішив, що хай краще вб'ють, але я звідси нікуди не зрушуся. До кінця життя. Мені ніхто вже не вже не нав'яже ні волі, ні бажань — я так вирішив, я собі ж присягнув на вірність цим словам, але (як я дізнався потім) зовсім даремно… Спершись на тин, я потроху почав заглиблюватись у сон, але у ньому, укотре вже, не знайшов спокою. Знову мене розбудили. Крізь густий туман сну і закриті повіки, я почув обережний дівочий голосок:
— Гей, ти хоч живий?
Не розплющуючи очей, я байдуже відповів:
— Поки-що так, — а потім подумав і додав: — Мабуть.
— Ну, тоді нікуди не тікай — я зараз повернусь.
Трохи відкривши очі, я побачив дівчинку років шістнадцяти, яка квапливо йшла в той бік, звідки я, власне кажучи, нещодавно з'явився.
І ця туди ж: зараз мабуть міліцію викличе, а ті вже раді старатися, закинуть мене в каталажку і пиши пропало. Але ж ні, повертається сама, в руках тримає якийсь пакунок.
Що це вона вигадала? Чого хоче? Цікаво…
Підбігши до мене, вона взялася його розгортати і діставши звідти бутерброд (?!?); великий бутерброд з ковбасою, справжньою лікарською ковбасою — її впізнав одразу — і сиром, простягнула мені:
— На, їж. Голодний мабуть.
Я взяв з її рук бутер і заходився навертати за обидва вуха. Вона встала і зазбиралася йти, та я не міг дозволити їй цього, навіть не подякувавши, але, поскільки рот мій був забитий їжею, то я жестом попрохав її зупинитись.
Вона стояла і дивилась на мене, як Мати Тереза — лагідно і дещо з жалем. Добре і ніжне личко дарувало лише світло і тепло, які мене накривали простирадлами добра і людської любові до ближнього — так хороше зробилось раптом, так радісно, що, здається, ціле життя чекав цього моменту, коли один з проявів людяності серед багатьох зразків жорстокого, відмороженого людського звіризму стане на пагорбі і засяє вогнем перемоги, розкине руки в обидва боки, потім підійме їх догори і красою своєю вразить як мечем. І розтануть, немов крига по весні, в моїй свідомості ті образи, що накопичились за час моїх дивних мандрівок. Легенький вітерець розвіював біле ситцеве платтячко, в яке вона була вдягнена. Від неї віяло спокоєм і затишком, легкістю та душевною простотою. Мимоволі, я замилувався її образом. Пережувавши поспіхом їжу, сказав:
— Спасибі тобі, миле дитя! Скажи, чи можу я дізнатися твоє ім'я?
Вона посміхнулася, показавши чарівні рівненькі зубки.
— І це все, що ви хотіли? — співоче спитала вона, і так і не дочекавшись відповіді, сказала:
— Мене звуть Надія.
Після чого розвернулась і попрямувала туди, звідки приходила, судячи з усього — додому. А я взявся жадібно доїдати свій бутерброд, заодно розмірковуючи:
— Докотився до чого, підгодовують, наче собаку безпритульну. Добре, що світ не без добрих людей. Серед численних поштовхів долі мене раптом не вдарили, не стусанули і навіть не облаяли, а просто, по-людськи, пожаліли і дали поїсти. Мене це так розхвилювало, що на очах з'явились сльози — я заплакав. Уперше, за весь цей час мені стало шкода самого себе.
Сидячи під тинком і плачучи, я дивився своїми вологими очима в свинцеве, затягнуте хмарами, непривітне небо і запитував:
— Господи Боже, якщо ти є, дай мені знак, дай відповідь: — Хто я? Що я? Скільки це може зі мною продовжуватись? Я втомився, Боже, і більше не годен витримувати таке життя.
Раптом, хмари на небі трохи розсунулись і пропустили крізь себе сонячний промінь — він спрямувався мені в обличчя. Неначе потужний спалах прожектора або маяка засліпив мене, потім могутній натиск став слабшати, і невдовзі перед очима почали вимальовуватися якісь силуети — це було нібито стрічка в кінотеатрі. Перед поглядом моїм виникла велика, простора, освітлена кімната. Посеред кімнати великий золотистий трон, на якому велично сидить Бог. По обидва боки трону стоять в білосніжній одежі янголи з прекрасними обличчями.