Врятувала нас Люба — вона непогано (не дуже погано, я хотів сказати) співала, а на додачу працювала в школі молодшим вчителем (на підміні) і приятелювала з вчителем співів. Тож наступного дня вона притягнула з собою цілий зошит усяких пісеньок, котрі якнайкраще пасували до такої урочистої події. Макс приволік колонки з тієї ж школи, які йому дали «під чесне слово». Там його знали з кращого боку, і, до того ж добре пам'ятали, вже нині покійного, його дядька, що працював там вчителем фізики і інформатики. Я здобув у знайомого за двадцятку підсилювач звуку «Маяк» і вилучив, методом глибокого проникнення в засіки свого діда, мікрофон від бобінника, вісімдесятого, здається, року випуску. Все, що було потрібно, в нас вже було, і ми самовіддано запрацювали, поринувши в репетиції.
…Настав день весілля. Як ми не хвилювались і не бажали відтягнути час — кривавий підпис на пергаменті диявола був зроблений, і від цього вже нікуди не подітись. Ми виставили всю апаратуру в тому місці, яке нам ввічливо запропонували (у нас, як і у Леніна, був свій курінь з видом на річку). Ми налаштували свої прибори. Зібралися гості, і почалося… Спочатку тихенько, потім гучніше, ще гучніше. Народ трохи під'їв-підпив і повилазив танцювати. Дядько Іван так гасав, що затоптав молоде деревце; старший боярин почав викривляти тіло в якомусь незрозумілому, схожому на індійський, танку, і скидалось на те, що його нервовій системі вкрай необхідне втручання лікарів-психотерапевтів; тітка Ґандзя вимахувала ногами, начебто вони були з гуми; а Мотря, танцюючи щось вульгарне, вимахувала вологим рушником, доки ненароком дядькові Івану не вліпила по писку. Він спочатку було засмутився, але потім прийняв ще стограм, і заспокоївся, лише щока й на другий день була червона. В цілому, все було добре, поки Максова дівчина, Таня, не зачепила дріт ногою і не звернула шию штекеру, завдяки якому звук передавався з синтезатора до підсилювача. Щось тріснуло в динаміках, потім ще раз, сильніше, і врешті настала глуха тиша… Добряче підпилі чоловіки, які вважали, ніби щось тямлять в радіотехніці, лазили по дротах, розкручували колонки і підсилювач своїми просяклими соляркою і мазутом руками, гомоніли, матюкались якимись незрозумілими термінами на зразок «конденсатор» та «карбюратор», а ми стояли принишклі, щоб часом нас не побили… Три години поспіль всі рятували становище, але вдіяти нічого не змогли. Подивились похмурими очима на нас і махнули руками, мовляв, що з тих малолеток візьмеш.
Весілля продовжувалося під «Таню Буланову», що стогнала з магнітофона марки «Весна». Того дня ми геть повпивались.
Наступного дня, Максів дядько-фізик напаяв ТАКОГО в нашій апаратурі, що вона воскресла, як зазвичай воскресають всі добрі герої казок у хеппі-енді. Нас перевірили на боєздатність і допустили до праці. Цього разу апаратура не підвела. Макс справно бацав клавіші на синтезі, ми з Любою завзято співали, аж доки не з'явився Юрко, друг нареченого, і не потягнув мене з собою курити коноплю — я, звісно, не відмовився. Під приводом, начебто мені треба до туалету, я злиняв. Повернувся за півгодини, і Люба, одразу ж, дала мені калічку-мікрофона у мої ватяні руки. На лихо після перших слів до мене дійшло, що я співаю зовсім не в тій тональності. Я проспівав таким хоробрим чином півтори пісні. Потім зірвався і, скривившись, відштовхнув від себе мікрофона. Тримаючись за горло, контужений артист покинув місце бою. Пояснивши всю ситуацію товаришам по нещастю, я ретирувався взагалі. Товариші докірливо і водночас з тихою заздрістю подивились мені услід, але я так накивав п'ятами, що їм довелось самим зайнятися такою наболілою для всіх справою — грьобаним весіллям (нехай мене вибачить Іра та її чоловік, що вже три роки, як розлучені, й навіть живуть в різних містах).
Люба змушена була продовжувати концерт. Це теж тривало недовго: Макс крадькома напився до всирачки і не зміг поцілити в клавіші. А далі сама Люба, смачно плюнувши на все, взялася до пляшки. Другий день весілля скінчився тихенько і сопливо під «Весну» і остогидлу Таню Буланову. Як винагороду ми отримали дві літри самогону і замотану в пакет закуску, яку дуже тяжко було ідентифікувати, так усе збилось докупи. Ми весело потім ригали від дарів гостинного двору. Щось мені підказує, що Іра за таке весілля, хотіла нас, щонайменше, отруїти, однак ми дивом вціліли…
…З Максом ми повисіли три дні, а потім він, як і обіцяв, поїхав додому відпочити перед Москвою. Ми з Сашком залишились самі. Квартира, якщо не зважати на тарганів, що бігали табунами по кухні, та на те, що в ній мешкало разом з нами, двадцятеро людей, була дуже непогана. Додавали оптимізму ранкові черги в туалет, я вже не кажу про душ, який більше нагадував пульверизатор. Більше за все я не любив ходити в туалет після Олексійкового тата — я не знаю, чим його годувала Олексійкова мама, але запах був такий, що й найсмердючіший скунс заткав би носа, що вже тоді казати про мене. У ванні постійно плавало чиєсь коротке кручене волосся (точно не з голови), так що я по дві години нещадно її шкріб перед тим, як довірити їй власне тіло. Унітаз мав властивість протікати, і сусідка з нижчого поверху вдиралась до квартири, часто серед глупої ночі й верещала, поки Вовині міцні руки не виштовхували її за двері, а, не менш треновані ноги, не залишали на її великій дулі відбитків. Потім вона вибрала інший маневр: підстерігала всіх по одному (окрім Вови), і накидалась, як брехлива собака. Та, загалом, це все ніщо, у порівнянні з тим, що я був у Києві. Перший крок до зірок вже зроблено. До речі, я зауважив, що в Києві немає зірок. Мені пояснили, ніби це тому, що в місті дуже багато світла і воно перебиває сяйво зірочок — дуже шкода. Мені завжди подобалось дивитися на нічне небо і мріяти про щось неземне, несумісне з логікою.