От ви з Оптимізмом лаєтесь постійно. Проте кожен з вас залишається тим, ким він є.
— Правильно! — вигукнув Мудрість, витріщивши очі.
Він завжди так робив, коли збирався щось і комусь доказувати.
— Правильно. Я згоден, після сьогоднішнього вечора стосунки між нами змінились, і змінились на краще. АЛЕ! Друзями ми бути не маємо права. Ти — Зажура, — він тикнув пальцем-гачком у бік сутінкової дами, — тобі зажурою й залишатися. Ти — Оптимізм Радісний? — на цей раз палець ткнувся у бік юнака, що подивився на діда, наче його вперше в житті бачив і по-дурному всміхнувся. — Тобі радіти і сміятись. Ви, мадам — тут він сховав палець в кулак, а останній спрямував до кишені — ваші якості не піддаються опису — вони святі. Ви, ваші підлеглі, виводили людство з жахливих станів і в усі часи допомагали жити. ЖИТИ!!! А я… — він затих, — та що я… Я Мудрість. Чи то хибна, чи то справжня — буває по різному. Одні називають себе мудрецями і городять, як по спині сапою, таке, що люди потім в мороці ще три сторіччя блукають, а інші полишають світ, цивілізацію і йдуть жити в ліси, пустелі, в гори, щоб їм ніхто не заважав правильно мислити і доходити до мудрості своїм шляхом. То справжні воїни. Рідко хто, повторюю, рідко хто з них ділиться продуктом своїх роздумів з іншими. — Все забирають з собою в могилу.
— Ну, досить вже нудьгувати, шановне панство. Не все так погано, — взяв слово, скориставшись паузою, Оптимізм. — Я вважаю, що є дійсність, де всі відображення чіткіші, а тому й викликають більш бурхливий емоційний стан. Та ще є сон, така собі мара, поринувши в яку, людина усвідомлює, що правильно, а що ні, і чинить відповідно. Але ж на те й є сон, щоб там була можливість схибити, право на помилку, коли хибиш і без особливих наслідків. Хоча і право це буває фатальним.
Оптимізм все теревенив, і його ніхто не зупиняв. Мабуть, хотілося всім послухати, що ж він скаже сьогодні такого…
— Ви всі розповіли цікаві історії, — продовжував він. — Мені вони всі сподобались. Чесно, сподобались. — і він бумкнув кулаком себе в груди. Потім, для більшої театральності, зім'яв у руці біленьку сорочку в районі верху грудей, неначе взявся за душу. — Хоча кожного з вас в них забагато, а мене якраз і немає. Я теж хочу розповісти вам історію. Хочете смійтесь, хочете — ні, але я відчуваю у цьому потребу.
І він обережно запитав:
— Ви не проти?
Мовчання — йому ніхто не завадив.
— Ну, тоді слухайте:
…Я відчував це так, немов до цього моменту і не жив взагалі, і жодних відчуттів досі не відчував, і не мав ніякого життєвого досвіду. Це було щось нове для мене. Я був неначе дитина, яка вперше за своє життя зоряної святкової ночі, побачила різнокольоровий помпезний салют. Я не володів собою. Невагоме тіло моє несло над землею повільною, повітряною, теплою і м'якою на дотик місячною течією.
Навколо було наче в казці: густі дерева, що росли повсюди, сповиті щільним і сивим туманом. Яскравий і повний місяць, дивлячись на неземну красу якого, не можна відірвати свій погляд, закликав вити по-вовчому. Незримими для ока промінцями він освітлював усе навкруги, а точніше ті місця, до яких міг дотягтись крізь кошлаті крони могутніх і вічних дубів.
Я плив по цьому феєричному тунелі, озираючись на всі боки, але думка моя була спрямована лише на величезне скупчення іскристого місячного світла, що було попереду, неподалік.
Легким подувом вітру до мого, не чужого до музики, вуха, долинала легка, як пух, мелодія. Джерело звуку, здавалося, було невловимим. Грала флейта, або скрипка. Поступово музика стала більш розбірливою. Виявилось, що ті містичні і манливі звуки видавали обидві чарівниці.
Немов жартома, лагідна течія виштовхнула мене на дивовижну галявину, яка була чудово осяяна красенем-місяцем. Я залишався над землею, але при цьому вже не рухався ні вперед, ні вбік.
Туман, рясно зросивши листя рослин дрібними крапельками роси, надав цьому місячному пейзажу особливої пишності й зваби. Природа, не хто інший, а вона створила цю картину.
Блиск, що віддзеркалювався вологим листям, постійно спалахував і згасав то тут, то там. Через те здавалось, що крізь землю просвічують незліченні скарби: діаманти, золото, рубіни, сапфіри…
Музика до цього часу вже стала набагато гучнішою і була занадто приємною на слух, щоб її слухати в такому стані, в якому перебував я. Вона неймовірно доповнювала своєю гармонією побачене, і від емоцій, що зненацька наплинули, очі мої зволожились сльозами зворушення.