Симко мене не послухав і не прискорив лікування — приїхав, як і обіцяв з самого початку, і вірно зробив. У мене звичайна сверблячка: накупити інструментів і вже грати на них, а у нього серйозна хвороба, з якою слід поводитись дуже обережно, бо то звір, котрий сидить всередині і може розлютитись в будь-який час — наслідки від цього будуть непередбачувані.
І ось, настала урочиста мить — приїхав Симко. Ми з Оленкою зустрічали його, ледь не з квітами. Не втрачаючи ні секунди, поїхали додому, завезли Симкові торби і одразу ж погнали, як молоді пси, в магазин за інструментами. Нарешті ми їх купимо. Мене ці обставини навіть збуджували. Я чекав приїзду Симка, як мала дитина чекає на свій день народження або на Новий рік. Я всю дорогу торохкотів, не замовкаючи, про те, що ми з такими інструментами підкоримо світ одразу, як тільки підключимо їх і заграємо на повну гучність. На відміну від мене, Симко всю дорогу зберігав таємниче мовчання, але потім, наслухавшись моїх божевільних прогонів, несподівано розговорився. Почав він з питання, від якого мене трохи навіть сіпнуло, як електричним током.
— А ти знаєш, мені дзвонив Сава Олегович, — сказав він, підкрадаючись здалеку.
— Ні, не знаю. Звідки мені має бути про це відомо? — запитав я обурено.
Симко замовчав, і я, вже спокійнішим тоном, добавив:
— І чого хотілося містеру Саві Олеговичу?
Симко безтурботно відповів, так, наче говорив про те, що його сусід-алкаш, знову напився і вже вкотре розвалив собі голову об сходи:
— Та так, запрошував нас прийняти участь ще в одному конкурсі, який повинен невдовзі відбутися.
— В якому конкурсі? Симко, не тягни, а то я зараз лусну від цікавості, — сказав я стурбовано.
Нарешті Симко піддався і, відкинувши свою брехливу безтурботність, заходився, смакуючи подробиці, розповідати про конкурс.
— У Сави є зв'язки з організаторами фестивалю «Рок-січ».
— Оце ти, гімнюк такий, — перебив його я, — мовчав про це усю дорогу?
— Не перебивай, — сердито сказав Симко.
— Не буду, говори.
І він продовжив свою розповідь.
— У нього є зв'язки на цій січі. Але! Мені було приємно чути від нього не тільки це. Сава бачить в нас перспективу. Сказав він також, що там немає з ким змагатися. Сава допоможе нам з апаратурою. У нас буде все для того, щоб перемагати. За цю допомогу він пропонує, в разі нашої перемоги, бути нашим продюсером. Кожне наше юридичне право буде занесено в протокол угоди, підписано нами усіма і закріплено печаткою нотаріуса. Ще Сава сказав, що на нас будуть футболки з логотипами наших спонсорів.
— Я не проти, аби тільки це були б не памперси і не тампакси. А щодо решти, нехай.
Радощам моїм не було меж. Ось воно, почалось — початок нашої кар'єри. Я це відчував, як звір відчуває свою здобич. Цей запах безсумнівно належить до розряду хижих. Мені хотілося одного — скоріше б.
— Я знав, — впевнено сказав Симко, — що ти не будеш проти. Так ось, тягатися там немає з ким. Ми виберемо дві пісні, відрепетируємо і виконаємо в найкращому вигляді. Відстойна конкуренція, Савині зв'язки в журі і з організаторами — перше місце нам гарантоване.
Від такої приголомшливої новини я ледве не втратив свідомість, але втримався від таких проявів слабкості, бо ми вже підходили до магазину.
Сава допоміг нам тим, що купив нам на власні гроші синтезатор і відкопав десь репетиційну базу, і орендував її на місяць, щоб ми займались. Це ми й робили. Ми усі свої вихідні дні прокисали там. Олена стала за клавіші, недарма вісім років вчилась грати, ми трохи зігрались, і в нас вийшла дуже, як на мій погляд, смачна музика. Я був цілком і повністю впевнений в успіху нашої кампанії. Хоча і кажуть, що наперед загадувати — це одне з найпаскудніших занять, але, якщо навіть ми не виграємо, то досить яскраво засвітимося, і нас, що дуже добре, будуть знати, так би мовити, в обличчя.
Через три тижні ми знали свої пісні, як два помножити на два.
Сава час від часу підганяв нам халтури. Інколи він запрошував нас грати в «Стійлі Пегаса», а інколи давав наводки на інші клуби і домовлявся з адміністрацією того чи іншого закладу про наш виступ і оплату за нього.
Незабаром ми об'їздили, вже втрьох, весь клубний Київ. Інколи я піддавався ностальгії і виходив пограти в підземний перехід, бо це мені просто подобалось. Мені подобалось дарувати мої пісні усім, а не тільки відвідувачам клубу, обмеженим простором… Хоча в клубі були свої переваги, хоча б, наприклад, та, що я в клубі відчуваю себе на роботі, а в переході — злиднем на паперті. Але під землею я вільний, а на сцені залежу від обставин. Хоча все частіше мені чулось від перехожих: «Йди працюй, лобуряко». Звісно, що мені було неприємно, але так себе поводили не усі люди. Траплялось, що люди зупинялись і слухали моїх пісень — це приглушувало всі образи і викривлене уявлення стосовно нашого невихованого суспільства.