Мені було дуже приємно навіть від однієї пари вух, які слухають мене, якщо не з насолодою, то, принаймні, з цікавістю і повагою.
Я вже думав про те, що настав час кидати роботу в пекарні. Тому що нам нашої музичної професії було досить для заробітку грошей, а часу на її вдосконалення катастрофічно не вистачало. АЛЕ! Одного разу трапилось непередбачуване…
Я прийшов з останньої нічної зміни і зібрався лягти трішечки поспати, оскільки увечері ми мали виступ в «44». Заснути мені вдалось не одразу, бо прийшов Симко, і я вирішив скласти йому компанію за кавою та цигаркою на кухні. Ми всілися на наші улюблені місця — я по один бік столу (біля вікна), а він по другий (біля рукомийника).
— Сьогодні дзвонив Сава, — сказав Симон і, не чекаючи мого риторичного «Що хотів?», відповів сам. — Питався, чи ми готуємося до «Рок-січі».
— Ну, а ти що?
— Я, звісно ж, сказав, що ми репетируємо безперервно і, мало того, в нас уже все готове.
— А чому це він по телефону питався? Ми ж бачимось з ним по декілька разів на тиждень, — здивувався я.
— Казав, що незабаром буде фестиваль, де теж можна буде виступити. Потрібна наша згода, а заявку і інші клопоти він бере на себе.
Симко закурив. Я припалив від його запальнички і запитав:
— А в чому потрібно виступати: в акустиці, електриці, акапелла?
— Ну, з акапеллою ти перегнув, а от у важкому електричному металі нам доведеться попрацювати, — відповів Симко, збиваючи попіл до повної попільнички.
— Тоді в чому проблема? Чому ти відразу не дав йому позитивну відповідь?
— Не знаю, — Симон потиснув плечима, — думав у тебе запитати. Та і що нам грати — в нас одні балади.
— А як же «Наркотичний сон»? А «Патріот»? «Патріот» хоч і рокен-рольний, але там багато робити не потрібно. Ми його змінимо в бік металу дуже просто — докинемо драйву, а ти вигадаєш якийсь соляк цікавий. Дві пісні нам вистачить?
— Вистачить, — каже Симон і кульмінативно гасить недопалок в попільничці. Я роздратовано беру попільничку і витрушую її в пластиковий пакет, котрий служить нам відром для сміття. Не люблю, коли в хаті не неприбрано, а Симко такий, що буде гасити недопалки аж до того часу, поки вони не почнуть сипатися на стіл, а попільничку все одно не витрусить.
— Ну, тоді вперед. Телефонуй Саві, — сказав я, дивуючись тій обставині, що Симко ще не біля телефону.
— Добре, зараз передзвоню. Але пісні потрібно готувати дуже терміново. Фестиваль буде через півтора тижня на Трухановому острові. Всі ті, хто має приймати участь у фестивалі, вже давно відіслали свої заявки і отримали на них відповіді. Групи вже розписані в тому порядку, в якому вони будуть виступати. Нас всунуть туди виключно через Савині блати. Потрібно не лажанутися.
— А коли я лажався? — запитав я, закочуючи брови на лоб.
— Ні, не було такого, — сказав Симко, заспокоюючи мене, і всім своїм виразом обличчя демонструючи те, що він ні на краплину не сумнівається у моїх здібностях.
— Ну, добре, — кажу я, збавивши оберти, — пішов я спати, а то ввечері виступати ще.
Я впав на свій імітуючий ліжко квадрат поролону, і голова моя наповнилась прекрасними мріями про наше зіркове майбутнє, яким я жив. Сам не замітив, як це зазвичай буває, коли й заснув. Снилось мені щось неймовірне.
Я лежав у дивній кімнаті, в труні. Довкола зібрались люди. Кімната була надзвичайно вбога, але люди мене здивували більше, ніж це. Найбільше я здивувався тому, що серед них був Симко.
При усіх тих обставинах, що я лежав у такому почесному місці (в труні), увага їхня жодним чином не була прикута до мене. Вони обступили Симка і буквально засипали його питаннями. Таке враження, що мене начебто не існувало поруч.
— Ну, що, як відчуття? — спитав його білобородий дід з гострим, немов дзьоб крука, носом.
— Нормально, — каже зі спокійною байдужістю Симко.
— Ти як, не дуже засмутився? — питала дама, одягнена в усе чорне.
— Як вам сказати, — говорив Симко трішки схвильований і засмучений такою увагою до своєї скромної персони, — сподівався, звісно, на більше, але не можу сказати, що дуже жалкую.
— Ну, й вірно, радіти потрібно всьому, що тобі дається, а не хмуритися, — сказав молодий, інтелігентного типу чоловік в акуратному костюмі при метелику, з зализаним назад волоссям, і з тривогою в очах глянув на даму в чорному. Вона на нього теж глянула, від чого перший здригнувся і пожалкував про те, що знову виявив своє непохитне бажання радіти всьому живому і захололому.