Епілог…
Усе, що можу сказати, так це те, що музики я не покинув, а навпаки, став нею займатися ще старанніше. Я почав навчатися соло на гітарі, і це в мене через деякий час почало виходити дуже непогано. В мене з’явилася якась чіпкість в запам'ятовуванні нот, хоча раніше такого за собою не помічав.
Якщо я раніше дуже сильно любив музику, то зараз ставився до неї просто фанатично. Я почав створювати хорошу музику, і ми з Оленкою на пару втілювали її в повноцінне звучання. Ми знову почали виступати у клубах. Старі знайомства стали нам дуже у пригоді, і тепер наші «гастролі» знову почались і користувались чималим успіхом. Ми рухались далі, і життя моє знову набуло цікавих фантасмагоричних фарб. Оленка була задоволена мною, а я був щасливим біля неї — ми кохали один одного, і труднощі нас зовсім не сварили, а тільки гартували і зміцнювали нас в нашому великому коханні. А про те, що зі мною трапилося в минулому житті, берегла сюжети, прокручуючи їх час від часу перед очима, раптово зміцніла і якась нова Пам'ять.
Написано в місті Київ,
переважно в метро, трамваї і на кухні. Остання крапка поставлена по прибутті на станцію метро «Арсенальна».
10.04.2007.
Про автора
Моє повне ім'я: Денис Сергійович Кожухов. Мені 28 років. Я живу в місті Києві. Працюю пекарем-кондитером в готелі «Прем'єр палац». Освіта — болісне питання — середньо-спеціальна, за фахом я будівельник. Хотілося 6 мати більше, та я вважаю, що вже трохи запізно витрачати свій вільний час на нудні пари і лекції. Я в цьому житті вже деяким ремеслам і так навчився, а тому гадаю, що до кінця своїх днів мені їх достатньо для вдосконалення. Те вправніше виходить, чим володієш краще.
Я служив у збройних силах України, в танковому полку водієм середніх танків, хоча зріст мій дещо суперечить цій військовій професії (190 см.), а туди беруть за звичай дуже маленьких, та й нічого духовного служба в армії не принесла до мого розвитку, як людини творчої. Хоча… я навчився цінити багато того, що не цінив, і відрізняти те, чого не відрізняв раніше. Взагалі, мене спіткало би життя середньостатистичного українця, якщо 6 не моя гітара. Вона мене трохи відокремлювала від інших. Я з шістнадцяти років займаюсь музикою по класу гітари та вокалу. Зараз непогано співаю і, що найголовніше, можу самостійно собі акомпанувати. Компаніям, в котрі мене часто запрошують, це дуже подобається. Спочатку я виконував пісні тих виконавців, які мені подобались більше, але згодом став замислюватись над тим, щоб робити СВОЄ. Якщо автори тих пісень, котрі переспівую я, змогли це зробити — чому я не можу? Хвилююча мить настала, і я написав першу пісню. Вона мала якусь потойбічну назву, щось там про смерть і її владу над світом, і написана була російською мовою. Тепер вона мені не подобається, але ж це і був початок… Деякий час по тому я написав ще. Мені сподобалось те, що я таким чином можу викладати, спочатку за допомогою ручки і папірця, а потім моєї вірної гітари та гучного голосу, свої мрії, протести, бажання, співчуття, МОЇ ДУМКИ! Це було відкриття для мене, і я почав те, від чого мене тепер важко відтягнути.
Мої улюблені зайняття — це музика, малювання і література. Я граю в музикальному колективі. Колектив дещо неформальний. Але музика відносно стара — це метал. В колективі я виконую вокальні партії (співак) і пишу для них тексти. Малюванням займаюсь з дитинства. Малюю трохи вище середнього рівня (якщо такий є), в минулому навіть займався татуюванням. Нині малюю не часто, здебільшого, портрети. Література — це моя слабкість. Я немало часу провів за книжками моїх улюблених письменників. Спочатку мені подобалось читати детективи. Читати було легко, і ще легше при цьому нічого не запам'ятовувати. Еге? І я так подумав. Потрібно це діло кидати. Я намагався переключитися, вчити науки. Я читав книгу з психології, а хотілося-то детектив. Наркоман! Саме так я для себе визначив цей нездоровий потяг. Невже цього мені не пережити? Пережив. Я перейшов на класику, і дуже нею зацікавився.
Мені подобались звороти мови тих часів, повільні розгортання м'яких приємних сюжетів. Мені подобалась навіть лиха доля авторів, котрі це вигадали.
Начитавшись книжок, я почав сам писати невеличкі твори. Я вважав, що це не більше, ніж захоплення з розряду тих, які згодом минають, але я помилився. Це не захоплення — це моє життя, яке вже не може існувати без цих зошитів, покреслених ручкою то тут, то там; без вигадування чогось нового, висмоктування зі звичайнісінького навколишнього середовища тих образів, які люди або не помічають, або, якщо помічають, то не надають їм ваги. Чи письменник я? Так! Я можу це промовити гучно, і не остерігаючись нічого навкруги. Адже письменник — це не той, хто може писати, а той, хто не писати не може.