Василь у наших турнірах участі не брав: він працював зі скелею, видовбуючи на ній якісь величезні обличчя. Словом, не так ми вже й погано жили, якщо не зважати на певну обмеженість нашого меню: тільки риба та зміючки. Тьху, як пригадаю, скільки разів мені там борщ із пампушками снився, то починаю сивіти..
Ми сподівалися, що хтось пропливе поруч і врятує нас, але — дарма. Мушу додати, що на мені весь той час була та сама чарівна сорочка, яку подарував мені Зелений Остап. Вона могла врятувати нас, але мав минути рік, відколи вона «спрацьовувала» востаннє. За моїми підрахунками, зима давно минула, почалась і тривала собі весна, а ми все так і сиділи в хатці, грали у триньку чи то в їхню тавлу.
Грали ми, дуріли потрохи, аж тут від вечір піковий валет у моїй руці зненацька ожив і сказав: «Гайки тобі, Левку. Ой, зламається древко». Було би звідки падати — я б упав, але ми сиділи в хатці, тож я виповз ізвідти на берег, міркуючи собі, що довго ми так не протримаємось. І побачив я, як серед моря знову збирається страшна темрява.
І вдарила буря — така сама страшна, як і під час битви. І знову з’явився серед тих гігантських хвиль велетень, і всі його побачили. Вочевидь, той морський цар, не добивши нас уперше, збирався тепер просто змити острів разом із нами.
Василь збільшився в розмірах, і ми повисли на ньому, вчепившися в його одяг. Він натомість узявся за скелю, з якої робив чи то пам’ятник, чи то скульптуру. Вітер рвав нас на шмаття, а страшні хвилі руйнували скелю, вириваючи каміння, як голодний пес — м’ясо.
Я заплющив очі й захотів понад усе опинитись у Підгірцях, на нашому базарі, де не їдять зміюк, де продають вареники та співають знайомих пісень. Нас зірвало зі скелі й почало крутити, мов кульбабку в повітрі. Я тримався за Василя з усіх сил, аж раптом відчув, що вітер зник, як і звук бурі. А потому ми попадали на бруківку, боляче забились, і я закричав, але не від болю, а від радощів, адже чарівна сорочка врятувала нас в останній момент і перенесла саме туди, куди я і хотів: на нашу ринкову площу.
Татюрки вирішили, що їх урятував Василь, і почали кричати: «Балабан-ага, Балабан-ага», — стрибаючи навколо. А Гупало враз зменшився, підійшов до мене, помацав сорочку і сказав: «Пощастило. День у день», — неначе не я спрямував нас зі зміїного острова до Підгірців. Але я не образився: часу не було, бо побіг замовити вареники з картоплею та з грибами.
Забігаючи наперед, скажу, що риби відтоді я не їм — не кажучи вже про змій. А тоді Премудра зробила з нашого повернення велике свято на базарі: з борщем і з феєрверками, — а ті татюрки лишились у Підгірцях, заснували там файну ресторацію зі своїми чубуреками, а назвали її «Балабан». Я чув, що їхні нащадки живуть там і досі, перейнявши справу своїх предків. Як будете в тих краях — зайдіть: там завжди смачно і затишно.
Невесiлля
Ближче до кінця літа моя стара бабця, у краях по той бік гір більш відома як сваха Триндичиха, прислала звістку: за тиждень планується заможне весілля, на якому потрібен розбитний хлопака, котрий знає всі тости з жартами та казки з приказками. Найкращий коваль містечка видає доньку заміж за мельникового сина, тож гульня планується весела, яскрава, днів десь на три. І додала бабця, що свого внука вона теж давно не бачила, тож є нагода все це поєднати...
Я застоявся на базарі й мало копитами землю не бив — так хотілося кудись поїхати, а тим паче показати себе й заробити водночас. Про всяк випадок я спитав у Василя, чи нема, випадково, в нього натхнення намалювати велике весілля по той бік гір, де носять вишиванки з іншим орнаментом, а говорять часом так, що і тверезому не зрозуміти.
І, уявіть собі, Василь зненацька погодився! Тож ми за два дні й вирушили, бо ж горами шлях не з легких, а ми зі собою несли найбільшого мольберта й усіляке художницьке приладдя. Це мені добре — шапку вдягнув і пішов, а Василеві для роботи багато різного було треба.
Дорогою я вкотре намагався розпитати Василя про його життя і про надзвичайні здібності, про те, чи правда, що він народився відразу з вусами та що знайшли його в колодязі. Питань моїх із часом дедалі більшало, та відповідей на них не додавалося. Як при знайомстві не знав я нічого про Василя, так і не дізнався нічого достеменно на час нашої подорожі через гори на те весілля.