Гупало вперто мовчав і йшов, роздивляючись краєвиди. Для мене завжди складним ділом було мовчати, я балакучим ріс і, як бачите, таким самим і виріс. Намагався розпитувати його про всілякі дивні речі, та Василь відповідав якось так: «А, то добре», — й відвертався від мене. Тільки й витиснув із нього, що «пейзажі восени тут вийдуть файні». На тлі звичайної «балакучості» мого компаньйона навіть це було занадто — чи не тижневий запас слів.
Три дні ми йшли, не розмовляючи між собою. То піднімалися ледь не до неба, то спускались у долини. Я співав сам собі під ніс і поступово звикав до цього, бо ж більшість наших подорожей відбувалася саме так.
Стара Триндичиха відразу вирішила всі потреби з балаканням, виливши на мене бурхливу хвилю родинних новин: двоюрідна сестра народила трьох, троюрідна — двох, а та тітка, котра на горі, остаточно з’їхала з глузду. Ми наговорилися досхочу, а Гупало тим часом вивчав особливості місцевих глечиків на тині.
Бабця здивувалася, навіщо на весіллі маляр, але я їй сказав, що, згідно з останньою модою, треба намалювати на одній великій картині всіх тих, хто був запрошений на весілля. Навіть якщо ти чотирнадцятий кум третього дружки, ти там маєш бути зображений — хоча би синьою плямою в куточку.
Візьме Гупало за це півсрібляника, а ще три — мені за три ж таки дні мого незрівнянного говоріння. Триндичиха намагалася збити ціну до двох із половиною, та я знав, як у нашій родині робляться справи, і стояв на своєму. Піввечора сперечалися, та вийшло все так, як хотів я.
До весілля лишався ще день, протягом якого я допомагав прикрашати весільний луг, а Гупало працював над портретом бабусі. Він намалював її у вишневому садочку на березі річки та на тлі синіх гір. Триндичиха вийшла така файна, що швидко полюбила Василя і наказувала мені відтепер розповідати казки тільки з ним у парі та неодмінно заїздити до неї хоча би раз на півроку.
Молодята були красиві. Прошу зрозуміти правильно: вони завжди красиві, бо свіжі, радісні й подобаються всім, — але того разу пара було просто надзвичайна, бо обоє вдалися батькам якнайкраще. З такої нагоди мельник пообіцяв у церкві, що їжі вистачить для всіх, навіть для випадкових перехожих, а коваль наголошував на тому, що має два вози горілки і стільки само меду, ще й трохи — для себе — справжнього вина з-під міста Рима.
Весілля обіцяло бути гучним, і воно таким стало, хоч і зовсім не в тому сенсі, як собі планували. Розпочалось усе зразково: священик видав таку промову, що чоловіки потай плакали від зворушення, а жінки впали в таку задуму, що навіть забули, що збиралися плакати першими. З погодою теж пощастило: і не жарко, і не холодно. Навіть вітру не було.
Гуляли на лузі поблизу вітряка, звідти відкривався прекрасний краєвид на всі боки: хочеш — на річку дивися, хочеш — на поле з копицями сіна, хочеш — горами милуйся. Пам’ятаю, щойно закінчився перший стіл. Я провадив весілля перевіреним способом: стежив, аби пили часто і кричали гучно. Василь сів десь неподалік і тим часом малював тло для групового портрету: синє небо та зелений луг.
Я саме забрав слово у коваля з ковалихою і запросив гульню трішки піднятися, розім’яти ноги, поки накриватимуть другий стіл. Сам відійшов трохи вбік, аж раптом чую: б’ються. Зазвичай на весіллі бійка відбувається десь на третій день, коли в усіх уже злегка темнішають обличчя, — мабуть, від сонця. А тут, думаю, перший стіл тільки — зарано. Отже, сталося щось серйозне.
Підбіг я до столів і бачу: ковалева рідня, що приїхала десь іздалеку — всі як один криво усміхнені та рукасті, — б’ється вже стільцями з місцевими. І гатяться неабияк, а поміж ними бігає туди-сюди наречена й уже плаче, намагаючись угамувати сутичку.
Тут уже і Триндичиха мотилялась, і Гупало прибіг на поміч, але все одно бійка тільки посилювалася. Ті гості, котрі відлучилися лужком пройтися, швидко повертались і бралися битися на боці своїх, не розуміючи, що ж відбувається насправді. Чоловіки, жінки, навіть діти, котрі щойно разом гралися, рвали одні на одних нові білі сорочки.
І не знаю, як би ми їх угамували, аж чую: свиснуло щось знайоме позаду. Повертаюсь — і точно: Гупало повернув у руці пензля, що перетворився на булаву. «Ой, лихо, — думаю, — це ж зараз він як почне трощити весілля...» Та ні! Він відкинув зброю, зате сам почав збільшуватися, як зазвичай робив це посеред якогось страхіття.
Продовжуючи зростати, він почав вихоплювати зі штовханини чоловіків найвищого зросту і кидати їх просто, як м’ячики, але точно в копиці сіна. І кожен прилітав туди, вгрузав макітрою в копицю і стирчав звідти ногами. З десяток він їх так покидав, і аж тоді решта, побачивши таке казкове диво, спочатку зупинилась і роти пороззявляла, неначе риби на базарі, а потому нарешті злякалась і розбіглася. За кілька хвилин весілля розпалося, як і було до того, на дві половини: ковалівські — ближче до води, а мельникові — біля вітряка.