Між ними ходив туди-сюди Гупало, гупаючи величезним кулаком у середину власної долоні та стежачи, щоби ніхто не перетнув межі. Мені доводилося бачити його в різних ситуаціях: від лиха до війни, — але таким розлюченим я його ще не пам’ятав. Що вже казати про гостей? Ті стояли і дивилися на велетня, як на Божу кару. І я би на вашому місці, до речі, не сумнівався, що так воно і було.
Він почав говорити так, аби чули всі й аби всім було зрозуміло:
— Ви щойно бажали одне одному миру, діточок і щастя. І що? При першій нагоді ВСЕ ЗІПСУВАЛИ!
Він гупнув ногою — і вітряк здригнувся:
— Люде, схаменіться! — загриміло. — Не можна так зраджувати себе. Чого тоді варте ваше слово? І самі ви чого варті?
Гупало заплющив очі, помітно заспокоївся, тоді розплющив їх і вже значно тихіше сказав:
— На сьогодні — все. Ідіть, подумайте, змийте кров, зашийте одежу. Завтра вранці зустріньтеся тут. Але вже як люде.
Усе виявилося не просто, а дуже просто. Коваль був із іншого місця, до якого з Підгірців — аж до Дніпра, а там іще п’ять днів після Дніпра кіньми. Його родичі приїхали звідти, а там балакають не так, як тут. І коли хтось із місцевих сказав про наречену: «Яка ж уродлива!» — вони сприйняли це по-своєму, бо в них таке слово означає щось гидке. Ну, і полетіло. Дурня, скажете? А хіба не з меншої дурні люде вбивають одне одного часто-густо?
Наступного ранку всі прийшли на луг і посідали за довгі столи. Такої гульні, якою все починалося, не було, проте гості без жодного гармидеру догуляли два дні, випили більше, ніж на чотирьох ковалевих возах, і роз’їхалися.
Я, як міг, намагався те все заради молодят склеїти. Може, вийшло, може, ні, проте я таки намагався. А Василь нікого там уже не малював, хоча той незакінчений малюнок-тло іще й досі висить у Триндичишиній хаті. Бабусі давно нема, в її оселі живуть діти дітей сестри, а малюнки і досі висять один навпроти одного, і зранку сонце присвічує бабусин портрет, а ввечері — пейзаж того лугу, що біля вітряка.
ПIсляказка
Після весілля ми розцілувалися з Триндичихою та й пішли собі додому. За два дні ми перетнули хребет і тепер спускалися, поволі повертаючись до Підгірців. Подекуди спинялись, і Василь малював, адже в наших краях тоді було красивіше, ніж зараз.
Дорога додому, коли не поспішаєш, — найкраща. Початок осені, все потроху жовтіє, десь палять бадилля, і ти з другом вертаєшся з грішми, — що ще треба чоловікові?
Пам’ятаю, я ще спитав Василя, чи не боявся він промахнутися з тими гостями на весіллі, коли кидав їх у копиці. Гупало зненацька відповів, що не боявся, бо в дитинстві був воротарем, і на підтвердження почав кидати шишки в дерева, щоразу влучаючи. Тоді у відповідь я взявся жонглювати шишками, і ми, сміючись та перекидаючись, вийшли на дорогу, де нам раптом стало не до сміху.
В тому місці дорога повертала, і ми побачили, що то не бадилля на полях курилося — то палали Підгірці. Скажу я вам, у ті часи будь-яке місто горіло час від часу. Це вже потому люде навчилися просочувати всі будівлі соком мандрагори, а тоді будь-яке місто, навіть заможне та кам’яне, горіло-палало стабільно раз на десять років. То було страшне лихо, якого боялися чи не більше за напад ворогів або повінь.
І ми знову бігли — як тоді, коли тільки познайомилися, лише з іншого боку річки. Василь знову на ходу почав похапцем збільшуватись і вихоплюватись уперед. Я тільки перетинав міст, а мій товариш уже даленів біля ратуші. Назустріч бігли люде: хто зі скарбом, хто з дітьми, — та всі були вкрай перелякані й протовпитися крізь них було важко.
Не в змозі подолати натовп, я заліз на стовбур біля мосту, щоби хоч щось бачити. Дощу давно не було, і це пішло не на користь місту: будівлі швидко займались. І я бачив, як на верхніх поверхах і дахах з’являлися люде, котрі не встигли вибігти на вулицю. І як Гупало швидко забирав їх звідтіля і, щоби не втрачати часу й урятувати всіх, відразу кидав у річку через замкову стіну.
Ух, як вони кричали в польоті! Я ще встиг подумати: дай, Боже, щоби повлучав, як із тими гостями на весіллі, бо як він когось раптом розіб’є об стіну, то відразу забудуть, скількох до того врятував. Люде ж булькали у воду, і дехто починав там так борсатися, що відразу ставало зрозуміло: плавати не вміє. І тоді я стрибнув із моста й почав їх передавати на берег, а інші теж узялися допомагати. Так ми не один десяток урятували з води, аж поки вони перестали прилітати з-за стіни...