Я вийшов на берег і пішов до міста, де потрохи вщухала пожежа. І там ходив, і сям ходив, аж поки знайшов Василя — під задньою стіною ратуші. Він зменшився до своїх звичайних розмірів, сидів, опустивши обличчя у схрещені руки, і... плакав. Я пересвідчився, що цього ніхто не бачить, і сів поруч.
— Усе вже скінчилося, — почав я. — Ти чого, Василю?
Він довго мовчав, рюмсаючи в руки, а потому тихо сказав:
— Я не встиг урятувати всіх.
І мені нічого було йому відповісти.
— І так завжди: когось рятуєш, когось — ні. Я не встигаю, я знову всього не встигаю, — бідкався він, не підводячи обличчя.
Я мовчав. Ми знались уже майже два роки, але то був чи не перший людський прояв, який я в нього побачив. Утім, я навіть не знав, чи до мене він звертається, і вагався, як мені реагувати.
— Я рятую тут — у них щось трапляється там. Я біжу туди — ламається тут. І немає вже сил ніяких із цим миритися.
Тоді я вирішив його підтримати, сказавши:
— Нічого, всі міста палали, відбудовувались і ставали ще кращими, — так і з Підгірцями буде. Нове завжди краще за старе.
Гупало підняв обличчя, подивися на мене й відповів:
— Ага. І нові люди будуть кращими за нас із тобою. Принаймні кращими за тебе — точно, бо такого триндуна вже не повторити.
І раптом ми заіржали, мов коні, які давно йдуть поруч і яким ця дорога — в радість. А потому Василь підвівся, підняв зі землі свою закопчену ґуґлю і сказав:
— Ходімо, Левку, подивимося, як там будинок Премудрої.
І ми пішли, обережно переступаючи через залишки міста, які ще жевріли.