Та я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима, й тільки те і робив, що мовчки розтуляв рота, наче риба. І тоді той чоловік передав панночці малюнки, а мені простягнув руку, щоби допомогти підвестись, і заодно й заповістився:
— Василь. Гупало Василь.
Я піднявся, віддихався й відповів:
— А я Левко Триндун.
— От точно, шо Триндун, — сказала панночка й, посміхнувшись, додала:
— Пішли, хлопці, грітися.
Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, що казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, що в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але — головним.
Як Гупало Василь на Пасху москалIв перестрIв
Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш — уранці добре снідав, потому робив глечики на продаж, а пополудні малював для себе краєвиди зі стіни замку. І все це — мовчки, і все це в габаритах звичайної людини, — анічого схожого на велетня, котрий урятував діточок від загибелі у крижаній воді. Мабуть, хтось із розумних мешканців містечка здогадувався, хто він є, але такого, щоби за ним бігали та в очі заглядали — не було. Ходить собі селянин, щось у вуса гадає, а всі поруч такі ж самі.
Решту зими й цілу весну ми жили в тієї панночки, котра звалася, як з’ясувалося, Премудрою. Вона мала доволі великий будинок біля базару, — якось вона його наколядувала, бозна-як. І, як уже мовлено, казок я відтоді на площі не розповідав, а замість того закохався в оту Премудру, як цуценя. Воно й не дивно, бо ж була вона красива і мала дивну владу над чоловіками, а я тоді ще першими вусами пишався. Премудру все це, схоже, потішало, вона майже не звертала на нас уваги, іноді десь зникала на тиждень, а поверталася така сама: легка, наче вітер, і гостра, як та шпилька.
У коморі завжди було що їсти, тож — зізнаюся вам — розлінився я тоді, казок не казкував, одначе читав розумні книжки, яких було багато в тому будинку. Коли вона верталася, я вже ходив за нею, як той негодований собака: не відчепишся. Тут два в одному було: я і просто приємність мав на неї дивитись, і цікаво було мені розпитати про Василя: звідки він та чому такий. Іноді вона відбріхувалась, а іноді розповідала деякі історії, які я нотував, адже тоді ще збирався йти далі та розповідати казки. І ось вам один із записів тієї пори...
Одного разу Гупало Василь ішов собі на Миргород, де мав захищати великий ярмарок, на який зазіхали лихі люде з усіх боків, із усіх кордонів. Як тільки там збирався ярмарок, так одразу ж злодії всіх мастей ну нападати на купців іще по дорозі. А як збереться базар великий, то лихі люде нападати гамузом бояться, бо добрих людей завжди більше, хоча добрі люде зазвичай не злі й не хочуть убивати навіть лиха. Тому злодії грабували покупців, коли ті повертались уже додому, зненацька нападаючи на них із лісів, із ярів, як воно, звичайно, було та й буде у світі.
А на минулий ярмарок лихі люде, кажуть, знайшли собі ватажка величезного та німого, а з ним іще таких самих купу. І тоді вони вже погуляли: підпалили базар із одного боку й усіх на виході зустріли, позабиравши все до нитки, — люде, чи то добрі, чи то злі, як пожежа, беруть зі собою найцінніше та найменше. Отой Великий Німий усе забрав і пішов геть із найманцями, а від ярмарку лишилося велике чорне нічого.
От і вирішили купці разом із місцевими зробити новий ярмарок, і при тому якнайшвидше, бо нічого ж їсти, — щоби не восени, як зазвичай, а після Пасхи. І ще вирішили вони, що продавати товар будуть без грошей, а під осінній урожай, — от як, кажуть, роблять розумні в місті Магдебурх. А для захисту і запросили Василя, який тоді якраз повернувся з далеких морів, де був у своїх гупальських справах.
Гупало Василь погодився й підрядився охороняти ярмарок три дні за троє телят. Вийшов заздалегідь і йшов повз Дніпро, роздивляючись, де ще не сідав, не малював, не снідав. Потому повернув праворуч і покрокував уздовж річок маленьких, але теж приємних. Кажуть, того року Пасха пізня була, вже навіть бджоли працювали, і, коли до Миргорода лишалось іти десь із півдоби, Гупало Василь почув зненацька страшенні крики біля води. І відразу побіг туди, бо так кричать, уже як край життя бачать.
То й не річка була — так, ставочок. І над тим ставком кружляло стільки бджіл, скільки в серпні зірочок на небі. Придивився Гупало Василь, прислухався, — ба, в тій воді якісь люде, не розібрати, чи то добрі, чи то злі. Тільки кричали вони гучно, і кричали по-нашому, волаючи про допомогу від бджіл, що жалили їх, наче останнього ворога.