Гупало Василь дістав із торбинки свого пензля, аркуша паперу майже нового і швиденько намалював вулик. Підбіг до дерев, повісив там аркуш, повернувся до ставка і кличе: «Агов, бджоли, ану сюди, ану до вулика нового, відбувається заселення, акція!». Котрась перша з бджіл наважилася перевірити, що і як, а за нею і решта. І підлітають вони до вулика й бачать, що то малюнок, хочуть вертати, а ззаду вже так підпирають, що й не вивернеш. Отже, зліпилися бджоли гамузом докупи навколо малюнка і важко-важко полетіли собі кудись тудись.
Пересвідчився Гупало Василь, що бджоли вже не повернуться, й підійшов до води, де з останніх сил плюскалися якісь темні люде, і сказав їм: «Усе, вилазьте, бджоли полетіли звідси». І вилізли ті всі, й багацько їх було, й усі як один великі та рукаті. Проте дякувати за допомогу не поспішали, навіть зібралися на іншому березі ставка і стояли там мовчки, хоч бери їх так і малюй однією суворою темною плямою.
І тоді вийшов із них найбільший і мовив: «Допоміг ти нам сьогодні, й сьогодні ж я тобі віддячу: йди собі, козаче, — даруємо тобі життя». «А це ніяк, хлопці», — засміявся Гупало Василь, і від сміху того десь у лісі попадало старих дерев нам на дрова. Гупало Василь закрутив пензля, сам закрутився і став ураз велетнем зі страшними білими очима, які багато років лякали всіляку гидоту на землі. Пензель перетворився на здоровенну булаву, і нею Гупало Василь доброзичливо почухав свою стрижену під макітру голову й сказав: «Вас мені якраз і треба, шановні. Саме вас».
І злякалися вони, — це було видно, — та не відступили, тільки згуртувалися навколо найбільшого, котрий, щоправда, був із один Василів палець завбільшки. І тоді Гупало Василь сказав: «Щось, бачу я, людське добро вам на користь не надто пішло, злата торік накрали, а досі борсаєтесь у болоті. Хто ви такі?».
Знову мовчали вони у відповідь довго, аж поки їхній отаман промовив: «Ішли ми додому, з москалів вертали. Та й заблукали. Ані нас тут уже ніхто не пам’ятає, ні ми дороги не пізнаємо. Тож ми, скоріш за все, вже й ніхто», — відповів той. А тоді всі знали, що москалі — це солдати, котрих цар забирав на 25 років і повертав уже тих, хто вижив. От і верталися вони, роблячи лиха та нічого не пам’ятаючи за горілкою.
Гупало Василь сказав йому:
— А не буває так, аби хтось да ніхтось, — махнув булавою, перетворивши її на пензля, зменшився до звичайного розміру й пішов на їхній берег.
По дорозі ще раз посміхнувся, і знов у лісі старі дерева загупали, а нові почали швидше зростати.
— А чого ж тоді кажуть, що ви німі? — спитав він, підходячи до отамана москалів.
— А ми мовчали, бо соромно було лиха витворяти серед своїх, — відповів той і додав:
— Але в нас виходу іншого не було, як і любові.
— Вихід завжди є, — сказав Гупало Василь. — Тільки той вихід не відразу видно. Що ж, наробили ви в Миргороді той рік лиха, але з цим тепер усе. Я не знаю, чи є там Бог, але йому, певно, було би соромно, коли між своїми таке коїться. Гадаю, досить вам розбійниками ходити. От я теж людей гупаю не раз, але за вірою та за людською потребою. На ярмарок лихі люде здавна нападають, і тепер ви будете їх гупати. На початок дам вам троє телят, а там уже самі домовляйтеся.
І радий я вам сказати, що всі вони вмить і пішли з Василем охороняти ярмарок та й лишилися там. Хоч не всі, але пішли-таки. Дехто все ж лишився лихо робити по лісах, але отаман москалів і декілька солдатів вирушили до Миргорода. Там вони стали табором і багато років іще охороняли ярмарок. Хтось знов одружився, хтось загинув, але всі, хто пішов, тепер не мовчали, бо нічого вже було їм цуратися.
А Гупало Василь тоді віддав їм телят, допоміг скласти охоронну угоду, а потім уже намалював усіх, хто на ярмарку тому був і Пасху святкував.
Чорноротий та 666
Стояв я на підгорецькому базарі, продавав Василеві глечики, перебазікав там із усіма місцевими, що ледве й сам не став базарною бабою. Аж поки однієї п’ятниці, наприкінці травня, моя сусідка, Густя Петрівна, замість того, щоби бідкатися на радикуліт і на ціни, почала скаржитися на банду Чорноротого, що захопила її племінника.
Тут уже я не стерпів, позатуляв рота її товаркам і розпитав, як усе було. Отже, отакої. Хлопця звали Микитою, пішов він із товаришем до лісу, — мабуть, по дрова, — де наскочив на Чорноротого. Товариш звідти вибіг, а Микита — ні. І було то в понеділок, — виходило, що родина чекала на нього вже п’ятий день. Батько з друзями кинувся було до лісу, та сокирники їх звідти випхнули, — ото таке.