«Нічого й думати: то справа для Василя», — вирішив я і різко підхопився з місця, ледве глечики не позбивав. Лишив товар на Густю Петрівну, а сам побіг до будинку Премудрої, де, за своїм звичним розкладом, мав працювати над глечиками Василь. По дорозі я прикинув, що давно слід було привернути його увагу до справ у лісі: банда Чорноротого в горах над містечком уже з осені шорохалася. На рожен лиходії не лізли, та місцевим усе одно заважали: то так, то сяк.
Премудра була вдома і навідріз відмовилась іти до лісу. Як з’ясувалося, вона мала свою історію стосунків із Чорноротим (і тут, зараза, встигла!): «Та ну, я його ледве здихалася: він сватів моїм батькам тричі засилав і щоразу по возу додавав. Тьфу на нього!». Та Премудра — то Премудра, чого ще чекати від примхливої молодої жінки? Головне, що Гупало Василь одразу звівся, похитав собі головою, витер руки і запхнув за кушак найбільшого пензля з тих, які мав, а було їх у нього багацько. Розмірів своїх він не збільшив, але став трохи іншим: і очима, і плечима.
Був десь обід, коли ми вдвох перетнули Підгорянку й увійшли до лісу, що підіймався горами. Тут на Чорного Дуба майже не натрапиш, тож ліс той іще був цілий. Це зараз і його порубали, а тоді там удень сонця годі було побачити: все смереки позатуляли. Мабуть, у тій напівтемряві я й не помітив поплічників Чорноротого, котрі чекали на нас у лісі. Було їх десь сім-вісім, але для мене вистачило б і половини першого — такі вони кремезні та недобрі видалися. Стояли півколом, — мабуть, почули нас заздалегідь і приготувалися.
Гупало Василь прибрав мене за спину, що якось поширшала, чи то, може, так мені здалося з остраху. Проте я і звідти бачив, як швидко все скінчилося: він вичепив із-за пояса свого пензля, повернув його в руці, той свиснув, неначе живий, і з шипінням окропу перетворився на булаву — як-от на малюнках до казок, яких навчав мене дід, готуючи до мого першого ярмарку.
«Ось шо», — сказав Гупало Василь і, ніби не поспішаючи, перебив найближчу смереку, яка була товстішою за мене чи не вдвічі. Він її зніс, наче очеретину шаблею, біля самої землі. Це відбулося так різко, що смерека не впала, а ввіткнулася комлем у землю поруч із пнем, зачепившись кроною за сусідні дерева. «Ось шо», — вагомо вдруге наголосив Василь, ніби це все пояснювало. І — повірите? — сокирники здриснули звідти, ніби двомісячні кошенятка від першого-ліпшого собаки.
Я їм багато чого нагукав на доріжку, наказуючи ніколи не нападати на місцевих, і, коли відлуння стихло, ми пішли далі, просто вглиб лісу. Можете не сумніватися: питань моїх до Василя побільшало, та відповіді лишалися такими самими, як і раніше. Тобто їх не було.
Спочатку ми почули водоспад. Пішли на той звук і десь за півгодинки вийшли до нього. Тут, далеко від замку, Підгорянка ні в чому собі не відмовляла, міцно та гучно спадаючи вниз і перестрибуючи пороги. І праворуч від водоспаду, нагорі, ми побачили якийсь хутір, а біля нього — стрункий міст над річкою. Нам треба було або вертатись, або йти через нього. Я розтулив було рота, щоб озвучити цей вибір, але Гупало Василь, не звернувши на мене уваги, почав підніматися до хати.
Позаду гуркотів водоспад, але ми почули, як на хуторі хтось гупнув дверима. Низько та погрозливо загавкали собаки, а двері знову гупнули: схоже, хтось випустив собак і знову зачинився. З огляду на події, що відбувались останнім часом у Підгорецькому лісі, така поведінка виглядала природною: в нас і серед степу не надто раділи невідомим гостям, а що вже казати про пущу, в якій узяли за правило шорхатися сокирники?
Собаки грізно брехали за тином, а ми пішли до мосту. Зблизька виглядав він так собі: нахил убік, подекуди відсутні поперечини. А тут треба додати, що я завжди шалено боявся висоти. До того ж боявся, що далі боятимуся дедалі сильніше, от і вирішив іти відразу, не залишаючи собі шансів передумати.
Я вголос запропонував себе в ролі першопрохідця, натякаючи на те, що важу вполовину менше навіть за звичайного Василя, а насправді відволікаючи себе від думок про глибину та про висоту. Не забувайте і про довжину, бо ж той гірський міст хоч і з канату був ізв’язаний, але був довшим за кам’яний у Підгірцях.
Гупало Василь подивився на мене мовчки, і я рушив, уже здогадуючись, що, як і більшість моїх ініціатив, ця виявиться безрезультатною. Я ступив на міст, намагаючись не дивитися на Підгорянку, що кипіла на камінні десь далеко внизу. Міст заскрипів, загойдався, і я вмить опинився на чотирьох, після чого швиденько поповз уперед. І десь посередині мосту почув гучний регіт і вже знайоме мені не менш гучне: «От шо...».