Мабуть, то справді виглядало смішно, та мені було не до жартів: міст почав потрохи опускатися. Я не витримав образи й, поспішаючи, як скажене дитинча, до протилежного берега, відгавкнувся: «Замовкни, опудало!». І тут я осягнув одразу декілька важливих речей: що міст обривається і що Василеве «от шо...» я чув іззаду, а регіт продовжую чути спереду.
Відірвавши погляд від кривих поперечин, які почали осипатися просто під руками, я вперше у своєму житті (проте далеко не востаннє) побачив Чорноротого. Він був великий, кремезний, чорнявий, мов той циган, і дійсно мав чорного рота, над яким не ростив вусів, маючи тільки бороду — незвичну, знизу підборіддя. Мабуть, він так робив, аби його ніхто ні з ким не сплутав.
Він стояв на березі, на самім краю, і, вперши руки в боки, реготав із мене. А поруч пара якихось посіпак рубала сокирами канати, що ними міст було прив’язано до двох підпор. Мене це видовище підштовхнуло: я опустив голову і прискорився, як міг. Ще мить — і лівий канат обірвався. Тоді я вчепився за правий — руками та ногами, — зупинився і почав волати. Згодом обірвався і той. А я все кричав.
На моє щастя, канат не витримав посередині, а я вже був близько до мети. Міст остаточно зник, а я тримався за ту бичівку й летів назустріч берегу. Там добряче хряпнувся, проте втримав канат. Цілий той час я кричав і замовкнув тільки тоді, коли мене підчепили якимось гаком. «Здорова була, свіжино!» — привітався Чорноротий і підняв мене на ноги. Сягав я йому десь до грудей, але знайшовся, що відповісти: «Зустрічайте парламентера, пане Чорноротий».
Той посерйознішав і відповів: «Я не знаю, хто ти, хлопчику, але що це за дивна потвора з тобою?». Я розвернувся до протилежного берега й побачив Василя, який знову збільшився в розмірах — так само, як узимку біля ополонки. Того було замало, щоби перестрибнути на наш берег, але вистачило для того, щоби ламати дерева і складати їх на березі. Вочевидь, Гупало збирався в такий спосіб збудувати новий міст. Навколо нього відбувалася якась метушня: клубочився пил, валували собаки, метушився ще якийсь чоловік — певно, з хутора.
І тут я вперше запишався знайомством із Василем і зрадів через те, що він так само, як і дітей тоді, взявся рятувати мене. То було так незвично і так приємно, що я майже спокійно продовжив бесіду.
— Це мій найближчий друг, пане Чорноротий, — сказав я, важко дихаючи, проте намагаючись удавати зі себе важливого пана.
— І де ж ти собі такого видибав?
Майже нічого ще тоді не знаючи про Василя, я вирішив, що треба терміново щось вигадати, і, як завжди буває зі мною, почав плести щось, не встигаючи сам за собою:
— А мені тато його подарував, як я народився.
— Дуже цікаво, — похитав головою Чорноротий, іще раз подивився на протилежний берег і додав, запрошуючи:
— Добре, цього мосту давно вже слід було позбутись, а тепер ходімо до мого табору: розкажеш мені, хто ти та хто таке — він.
Отаман лишив посіпак на березі стежити за Василем, і ми з ним пішли доріжкою, що піднімалась у гори.
Стежкою я пригадав казочку про заморського принця Кель-Оглана та про його джина і переказав її, наче свою історію: нібито у спадок мені такий велетень лишився, що ми йдемо світами і то до жінок залицяємося, то бідним людям допомагаємо. І що зараз шукаємо якогось Микиту, а перед тим були...
Та Чорноротий перервав мене:
— Годі вже брехати — прийшли, — і так гучно свиснув, що мені аж вуха позакладало.
Ми стояли на невеличкій галявині, де, за сигналом, з’явилися сокирники. Далі серед дерев було видно їхній табір, а тут, на галявині, вони, вочевидь, сходилися на наради.
Я дивився навколо і сподівався, що скоро знову почну чути. Так і сталось, а поки я тер долонями вуха, за кілька хвилин на галявині вже запалало багаття, а неподалік від нього посіпаки розстелили на траві велику ковдру, поставили маленький низький стіл і накидали подушок. Чорноротий сів туди і заклично поплескав долонею по вільній подушці: сідай, мовляв.
Я сів, а він дістав стареньку колоду карт і почав її тасувати.
— А що, принце, — лукаво посміхнувся він, — чи не граєте ви в карти? Бо мої люде ще за часів Чорного Дуба зареклися зі мною грати. Ну, ті, хто вижив...
Я відкашлявся і як людина, котра більшу частину життя провела у балаганах, погодився: