— Ну, в триню можна було би спробувати.
— У три-и-иньку? — протягнув із задоволенням Чорноротий. — У триньку вдвох — нецікаво. Ще щось запропонуйте, принце.
Але я в цю гру останніми роками грав дуже часто і грав добре.
— Ну, гаразд, — нарешті погодився Чорноротий, — мені зараз люде потрібні, тож граємо ми на твою долю, а потому — як програєш — на твого велетня. Він же тебе слухається?
— Слухається, — посміхнувся я, а всередині аж затерпнув.
Але робити було нічого, і я вирішив, що коли і програю, то весело:
— А хто виграє — ще подивимося, ваше Чорноротосте. І з вашого боку перший кін зіграємо на того Микиту, по якого ми прийшли. Або я — ваш, або він — мій.
Отаман фиркнув: «Ну, шо за люде?!.» — і гукнув: «Ну ж бо, хлопці, приведіть того дурня малого, що в ямі сидить».
Ми не починали грати, поки переляканого та побитого худющого хлопця привели і посадовили неподалік від мене. Я намагався його (і себе) заспокоїти, передав вітання від батьків і додав — під гучний регіт Чорноротого, — що незабаром разом додому підемо: бабусин пиріг їсти.
Я перевірив карти, щоби вони були чесні, й почалася гра. Навколо стояли сокирники, над вогнищем уже смажили кабанчика, а Микитка з надією дивився на мене. З усього виходило, що отаман грає дуже добре, але того дня мені щастило не тільки з канатом, і на перший кін мені випали три тузи. Чорноротий покривився, проте наказав розв’язати хлопчикові руки й ноги. Той відразу притиснувся до мене — так налякали дитину в банді.
А Чорноротий тасував колоду далі:
— Ну, шо ж, принце, а тепер граємо на твого джина.
— А, то можна, — ніби погодився я. — Тілько що ж ваше отаманство поставить? Невже Чорного Дуба шмат?
І, поки ми обидва сміялися з того жарту, Микитка тихенько прошепотів, дивлячись кудись убік: «Сорочку його проси, бо чарівна».
Обережно, щоби той бандюк не здогадався, я оглянув його одежину. Ніби звичайна старенька вишиванка, та інших варіантів не було, і я сказав:
— А шо, отамане, поставиш свою сорочку на кін? Бо впала в око щось вона мені.
— А навіщо тобі стара, чужа та велика сорочка? — здивувався той.
— А може, мене лякають її рукави: хтозна, які карти ти туди ховаєш? — продовжував, ніби жартуючи, я.
— Ха, — підтримав Чорноротий, — тузи поки що тільки в тебе були. Ну, добре, ось тобі сорочка, — граймо.
Він зняв її й кинув убік, на ковдру біля столу.
Голий до пояса, він продовжував сміятися й у грі, доки в його руках з’явилися три тузи, і тут же заіржали всі сокирники навколо. Та я теж сміявся, бо й на той вік уже багато де бував і багацько хитрунів бачив. Я знав, що так буде, й підготувався. Він дав мені виграти, щоби я заспокоївся, а тепер планує власну перемогу.
Наш спільний регіт літав над галявиною декілька хвилин, поки я відкрив свої карти. Там були три шістки — і кожен, хто грав у триню, зрозумів би, що виграв я, бо ж у цій грі тільки три шістки вищі за трьох тузів.
Чорноротий умить перестав сміятись і підскочив над столом. Усі навколо теж різко замовкли.
— Ти їх дістав із колоди, коли перевіряв, — закричав отаман, нависнувши наді мною.
— Тю, а хтось це бачив? — картинно підняв я долоні.
— Зараз сам розкажеш і покажеш. Ану підпали якусь міцну гілляку, — скомандував він найближчому посіпаці.
Я з остраху скам’янів, аж тут Микитка, поки Чорноротий на мить повернувся до сокирника, перекотився по ковдрі, вмить накинув на голову отаманову сорочку і схопив мене за ногу. Й усе раптом зникло.
Мене добряче крутонуло в повітрі, як ото буває, коли стрибаєш із кручі на знайомому березі глибокої річки. «Мати моя рідна, що ж це відбувається?» — ще більше злякався я і заплющив очі. Відтак мене добряче гепнуло на землю, після чого все навколо почало гавкати й розмовляти на різні голоси. «Тіки би не в пеклі», — подумки заблагав я і почав трішки розплющувати праве око.
Наді мною стрибали два чорні злі собаки, а поруч стояв якийсь чоловік зі зеленим волоссям на голові, зі зеленими вусами та зеленою бородою. «Таки чорт, таки пекло», — вирішив я й остаточно знепритомнів.
Спочатку здавалося, що мене несе тато з ярмарку додому, а потому я зрозумів, що щось не те, розтулив очі й побачив, що мене несе на собі Гупало Василь, який уже повернувся до свого звичайного стану та до звичайних людських розмірів. Ми спускалися гірською стежкою, а попереду йшов Микитка. Я, наче дитина, попросився піти власними ніжками і дорогою дізнався від хлопчика, що насправді та як тут було.