— Так. Усі уникали навіть дивитися в наш бік. Тому що кожен боявся за себе. Ось, наприклад, у нас була сусідка, дуже активна, працьовита і, між іншим, порядна жінка. «Коли на зборах нас запитали про декого, чи справді вони неблагонадійні люди, — розповідала сусідка, — то і я підняла руку, нехай би вона у мене тоді відсохла. Інакше вирушила б слідом за ними». Ми залишилися на руках у бабусі, і коли їй повідомили, що наш батько помер, то вона збожеволіла. І так, молячись Господу Богу, в горі і злиднях ми дожили до тепер цього дня.
Алістрахович ненавидів Сталіна і російських офіцерів. А з глузду він з’їхав, як зізнається сам, таким чином: він займався боротьбою, але любив «план», маріхуану. Покурював він і в армії зі своїми товаришами по службі. Якось вони так обкурилися, що осміліли й утекли з частини: збирались увірватися до дружини одного офіцера і зґвалтувати її.
Та Алістрахович на це не пішов. І справа зійшла нанівець. Алістрахович розлютився і вдарив одного з призвідників брудної справи. А сили в руці, зауважу, він мав чимало. А потім вночі прокинувся від того, що його били якісь люди. Алістрахович дав здачі одному, другому, третьому, але їх було значно більше. А останній удар, можливо ніжкою залізного ліжка, був занадто сильним і вирубив його. Вранці Алістраховича привели до командира. Він розповідав, що дивився на нього, і йому здавалося, що він бачить десятьох генералів, які одночасно відкривають рот і кричать. Алістрахович розреготався, і його повели. Ув’язнили. Там кишіло пацюками, й узагалі було жахливо. «Далі я нічого не пам’ятаю. А потім настало божевілля», — згадував Алістрахович.
Алістрахович багато молився. Говорив, що коли піде на той світ, то не буде божевільним. Сподівався на це. Він постійно мені радив займатися спортом, не курити і не дружити з російськими генералами. Алістрахович вештався вулицями і кричав: «У тому, що я не одружився, — твоя вина, Сталіне!».
«Сталіне, я зараз відправлю тебе до сьомого відділення! Там ти випустиш свій гнилий дух! Приніс ти масло? Багато масла?!» — вигукував Алістрахович, ще більше втрачаючи розум, і десь засинав.
Алістраховича знайшли в канаві. Він лежав із вивернутою головою. На ньому були подаровані родичем «пуми». Стояв спекотний день.
Розділ VI. Датіко і його правнук: Гімберг Жгенті
«Та жінка була, звісно, дуже красивою. Мученицьки красивою. Точніше, вона і була мучителькою. Вона говорила Датіко, що буде зустрічатися з ним лише щовівторка і щочетверга. Вертіла ним, як хотіла. Змушувала його відпустити то бороду, то вуса. То просила ходити з кинджалом, то — без башлика. Так поводяться, коли не знають, подобається тобі людина чи ні. Нібито щось шукають у тобі, перевіряючи свої почуття, або щось на зразок цього, не знаю. Та зрештою ці пошуки — звичайний блеф і насильство. Тож краще цього й не починати. Знаю, що важко, але треба», — розповідає мені історію Гімберг, нащадок Датіко.
«Ту жінку», тобто свою бабусю, цей одноокий мужик, без трьох пальців, із ріденькою борідкою, ніколи не називав на ім’я. Він так кривився, згадуючи її, ніби 80 разів поспіль затягнувся цигаркою. Якось вона попросила у Датіко каблучку. Та не просту каблучку, а таку, як у дружини самого князя Накашідзе. Точно такого ж кольору, каже. А де він каблучку дістане, не її справа.
Датіко був селянського роду, якому дарували дворянство. Не дуже заможний. Він не вибрав шлях абрека, замість розбійницького життя віддав перевагу чесній праці. Якось Датіко розповідав, що його молодший брат воював у Першу світову. Отримав призначення на корабель. Коли він сказав, що дворянин, і йому дали окрему каюту. Здурів простолюдин. Замість того, каже, щоб мотикою махати на винограднику, я тут назавжди залишуся. Так і сталося. Він залишився там назавжди, бо корабель потопили. А Датіко, простому селянинові з мотикою в руках, було непросто роздобути каблучку.
«Я розповім вам одну стару бувальщину. Раніше де б ви знайшли перукаря або машинку? Ножиці й бритву в руки — і вперед! І ось сиджу я на пні у дворі перед кухнею, і стриже мою голову мати. А тим часом хтось приніс звістку, що сільську церкву розгромили. Я кажу матері: «Пусти, піду погляну». А вона не пускає: «Сиди, хлопче, сиди!». А голова підстрижена лише наполовину. Та я все ж утік. Підбігаю до церкви — двері вибиті, ікони покалічені. Грабіжники зламали двері церкви, все розгромили і пішли. Біля великого молитовного каменю валялася купа паперів. Я взяв їх в оберемок і приніс додому. А у мене був двоюрідний брат, комсомолець. Покажи, каже, що це в тебе? Узяв, переглянув, розірвав і викинув. Для чого, мовляв, старе сміття тобі потрібне? Бог і вся ця історія? І все викинув. Ось ви зараз скаржитеся на життя, а тоді було все інакше, інший був час... Якби ці розбійники мали вдосталь розуму або страху, то на таке не зважилися б. Тому що був би розум, вони щось улаштували б, заховали б тихенько. Нині люди порозумнішали, хтось знахідки в музеї здає. Ікони приховали, бо дорогі вони. Та на награбованому не наживешся! Як кажуть: вітер приніс, вітер і віднесе. Так, так, на награбованому ніхто не наживеться! Кінець завжди один. Ні, над усіма нами стоїть Бог, а Бог — це справедливість. А ти справедливий?! Будував щось у своєму житті, трудився? Там, угорі, всі грішники відповідатимуть за скоєне. Так і ці розбійники поплатилися за погром церкви: хто захворів, хто збожеволів, хто на той світ втрапив».