А потім піде дощ. Коли в дитинстві йшов дощ, мама відпускала мене в школу з парасолькою, і це вважалося найганебнішою справою. Ганебнішими за це були лише рейтузи і стіна. Тому, щойно я забігав за поворот, складав парасольку і залишав її в одному покинутому будинку, позаду старої поштової скриньки. Сам же, мокрий, йшов до школи як герой.
А на зворотному шляху дощ ішов рідко, і стояла найсиріша на світі погода. Я простував дорогою, і, як цього вимагала традиція, перестрибував через калюжі. Барви розливалися калюжами — це проїхала рідкісна у цих місцях машина і строкато закрапала їх бензином.
І ми йшли веселі, зовсім не в лад із цією сумною погодою. А коли мене посилали за дровами, то одягали в дідівський бушлат. Дощ мав запах цього бушлата. Незабутній жорстокий запах. Бушлат не тріскався і не зношувався, навпаки, це тебе він зношував. А його запах навряд чи назвеш запахом, — це надто ніжне слово. І взагалі запахи — це щось убивче, ціле людське відкриття, над яким варто замислитися. Є ще запах папороті, або щойно висушеного чаю.
Коли йдеш сільською дорогою, то не можна не відчути запах козячого гною, мокрої собаки, будинку, кімнатного повітря і знову запах будинку, а також багато інших сільських «ароматів».
А ще: метафора гурійського дощового осіннього ранку 90-х років — закопчене скло лампи. А закопчене, тому що напередодні допізна перебирали горіхи. То вітерець задував, то стара підкручувала фітіль. А метафора не в закіптюженому склі, а в тому, як його чистять вранці, вирваними зі старих книг сторінками. Такою була доля старих книг у Гурії — бути спаленими у вогні, використаними в туалеті або при такому ось чищенні закіптюженого лампового скла. Як курей на заріз, знімали книжки з полиць. З єдиною відмінністю: книги перед смертю не кудкудакали. Хіба що якийсь смуток випромінювала в очікуванні інквізиції «Всесвітня історія» 1974 року для четвертокласників або збірка віршів під назвою «О, мандарине, ти золото Гурії, що сяє в срібних руках колгоспу».
Ви бачили, як запалює вогонь фраза: «Ветеринар Схіерелі закотив рукава і мовив...»? А що мовив ветеринар Схіерелі, не відаю, бо сторінка на моїх очах почорніла.
Дід мій повісився за дощової погоди. Я побачив, як він висів, але мене одразу відігнали. А в день похорону я придивився до нього: хворе око, на яке він був сліпий, трохи запало. А рот був міцно і нервово зімкнутий, ніби дід на нас злився.
Він писав вірші й узагалі вважався людиною романтичною, проте здатною і на прагматичні справи. Просто впродовж усього життя він був нервовим, що після смерті й відбилося на обличчі. На це він мав причину — у Шакро помер син. А до того, набагато раніше, його виховували сестри. Батько Шакро, мій повний тезка, Гіоргі Кекелідзе, востаннє одружився в 54 роки на дівчині чи то 16-ти, чи 17-ти років, однак незабаром розлучився з нею. А перед розлученням вона народила йому Шакро, мого діда.
Шакро розповідав, як у дитинстві його лякали матір’ю, щоб за жодних обставин у нього не прокинулися почуття сина до тієї незнайомої жінки. Уперше свою матір він побачив, коли йому виповнилося 18 років.
Шакро працював помічником провідника в поїзді, проте мав великі плани на майбутнє. Коли дід повернувся до села Суребі, то створив сільський театральний клуб, в якому сам був і режисером, і актором. Вступив у партію. Забажав управляти селом, а оскільки для цього, як йому сказали, була потрібна вища освіта, дід у тридцять років вступив до інституту. Незабаром його направили працювати вчителем в Хуло, там він познайомився з бабусею, теж направленою до Хуло на роботу. Там вони й одружилися, а потім разом повернулися до Суребі. Шакро працював директором школи, завідувачем будинку культури і керівником колективу. Загалом, міні-американська мрія.
Серед нічних шумів у селі є багато магічних звуків. Дощ стукає по бляшаному даху. Дзюрчить річка, і здається, що твоя голова лежить на прибережних каменях. Затяте квакання жаб. Глухий крик шакала. А часом ухкання сови, як маніфест самотності.
Та головне — це стрекотіння коників, безперервний саундтрек літніх ночей. З ним зрівняються хіба що світлячки, що залетіли до кімнати і задрімали на фіранках, щоправда, це — інший жанр.
Прислуха́тися до всіх цих звуків я став завдяки дідові. Саме він навчив мене слухати старий глухий колодязь, з якого вже давно не брали воду. Весь зелений, брудний, із курячим пір’ям у ньому. Я і досі не знаю, чому його прозвали глухим. Можливо, тому, що скільки в нього не кричи, він ніколи тобі не відповість. Не знаю…