А трагедію 9 квітня[29] пригадую так: мене годували біля телевізора, та раптом підняли і пересадили на протилежний бік столу, до телевізора спиною. Десяте квітня — мій день народження. Того дня для мене пекли якесь тістечко, і воно згоріло.
Згодом я замислився, як має сидіти людина під час подібних подій — спиною або обличчям. Але про це іншим разом...
По телевізору повідомляли про кількість загиблих, а на вулиці стояла сонячна весняна днина. Я був маленьким, закінчував дитячий садок. Я любив одну дівчинку. Здається, в неї була закохана вся група. Її звали Христина Міріанашвілі. Я допомагав їй взувати черевички, перш ніж за нею приходили батьки. Або за мною. Це був мій любовний ритуал. І раптом я уявив, що її вбили. І відчув себе дуже дивно — страх і гнів водночас. Та незабаром це минуло. На вулиці гралися діти, і я приєднався до них.
Проте згодом ці почуття повернулися. Того квітневого дня загинула одна дівчина з села Ліхаурі на ймення Ніно Тоїдзе. Її там і поховали, в Ліхаурі. За кілька місяців на її могилу піднялися мої родичі. Я тримав у руках листок календаря за 9 квітня, список загиблих. Тюльпани, вірші. Співчуття…
«Мамо, я вві сні побачила, що продавала чорне взуття. Порозпитувала, і мені сказали, що це доля — скоро вийдеш заміж, — розповідала мати дівчини. — Четвертого квітня вона сфотографувалася в фотоательє, фотограф сказав, що знімок буде готовий дев’ятого квітня. А Ніно з посмішкою попросила зробити фотографію трохи раніше».
Я слухав і дивився на фотографію Ніно на надгробку. На місці цієї дівчини я раптом знову представив Христину. І в мені знову прокинувся гнів. Грудка в горлі. Сльози на очах. Це був, напевне, той самий гнів, з якого і починаються війни. Гнів, коли стикаються безпорадність і помста. А можливо, це саме той гнів, який нашіптує тобі слова про мир, якщо ти витримав перше вороже нашестя.
Усе залежить від того, як ти сидиш — обличчям чи спиною.
Потім померла моя тітка по батькові. Ми разом із батьком їздили діставати для неї надгробок. А рівно за два місяці пішов із життя наш сусід. Хороша людина. Він покінчив життя самогубством наступного ранку після свого весілля. Повірити в це неможливо. Звали його Вахтулія. Наречена в білій сукні їхала до нього з іншого району. І приїхала. Це був жахливий кінокадр. Весільне застілля перетворилося на поминки. А потім почалася війна. Спочатку «Мхедріоні»[30], потім — громадянська війна, грабунки. Люди боялися, що знову не дадуть світло, праски повикидали[31]. У мами було хутро, досить дороге, так вона його носила навиворіт, щоб на вулиці ніхто не забрав. Скрутні були часи. Та все одно в дитинстві ти сприймаєш такі події трохи інакше. Емоційно, але не важко.
Ми грали у війну, а вони воювали. Мій двоюрідний брат Дато знаходив бойові патрони і приносив додому. А двоюрідна сестра Теона «лікувала поранених». До ігор у війну я ще повернуся. А ось смерть стала звичайною справою. Ближчою, ніж життя.
Таке буває під час депресій. Або я буваю таким: коли виберуся, стаю здатним на все, борюся з усіма вигаданими і невигаданими причинами. І неважливо, де перемагаю, а де — ні. Це теж своєрідна війна. Запекла і неминуча. Як Арон.
Розділ X. Двоюрідний дід по мамі — Арон Чхартішвілі
Такий чудовий день для написання роману. Вісімнадцятий день листопада — хмарний і холодний, ще не відійшов від ночі. Ніяк не розвидниться, і ти знаєш — уже й не розвидниться.
Три роки тому один старий, який жив у Суребі і, напевне, любив поезію, сказав мені ось що: «Небо схоже на пораненого солдата, хмари — на марлю, а сонце — на висохлу кров. І стоїть запах спирту і йоду».
А зараз здається, що тобі набрид навіть цей Інтернет. Телевізора в тебе немає. А створити роман — це не вірші писати. Тут потрібен час, щоб обміркувати і зважити все. Та ви і без мене це добре знаєте. Тому цю справу я краще відкладу, — сказав я і відклав.
А потім постарався поспати довше, ніж я це зазвичай роблю. Неділя, врешті-решт! Та рано чи пізно, а прокинутися треба. І коли пізно прокинешся, особливо, якщо в тебе немає нагальних справ, що тільки не спаде на думку, які лише спогади не з’являться. Хоча спогади бувають різні. Тож навантажувати вас цим не буду, а поп’ю чайку. І вам не завадило б. Не любите чаю? Ну і не любіть. Я теж багато чого не люблю. Так казала мені бабуся, коли я відмовлявся пити ліки.
А Арон Чхартішвілі був звичайним гурійським селянином, жив у Натанебі і помер у 96 років. Він був невеличкого зросту, помітно згорблений, і обличчя як для свого віку мав чисте і не зморщене.
29
«А трагедію 9 квітня…» — мається на увазі розправа радянської армії з мирними демонстрантами в Тбілісі 9 квітня 1989 року.
30
Мхедріоні — незаконне збройне формування в Грузії на початку 90-х років, яке відіграло злочинно-трагічну роль у поваленні законної влади першого президента країни Звіада Гамсахурдії і сприяло розпалюванню громадянського конфлікту.
31
Праски повикидали — розпеченою праскою бандити примушували господаря віддати сховані скарби і гроші.