Арон відрізнявся від інших. Не те що інших не вмовляв випити, він і сам уникав спиртного. Щоправда, вранці випивав півсклянки горілки, ковтав сире яйце, брав до рук сапу, або молот, або граблі й виходив на подвір’я працювати. Старий постійно працював, і його не любили сусіди. Казали: що візьмеш із людини, яка ніколи не сяде і не зіграє з тобою в нарди.
Якось Арон розповів мені, що, коли йому було близько восьми років, батько взяв його з собою на поля Шекветілі. А як прийшли, то виявили, що забули взяти точило для сапи. То батько і послав сина за точилом. А дорога від села Натанебі до Шекветілі, варто зауважити, кілометрів десять. Арон приніс батькові точило, але сплутав і притарабанив зношене. Батько бурчав, бурчав і, зрештою, змусив сина повернутися і принести інше. А тієї ж чи наступної ночі його батько помер. І відтоді Арон завжди поводився так само строго.
Однак дітей балував. Іноді навіть занадто.
Якось дід Арон узяв мене в поле, дав до рук сапу вдвічі більшу за мене. З собою взяв лише воду і солоний огірок. Я перекопав кілька коренів кукурудзи. Спочатку старий цього не помітив, тому що добряче обігнав мене. Та коли обернувся і побачив повалену кукурудзу, так насварив, що в мене навіки зникло бажання обкопувати кукурудзу. І незабаром я почав писати вірші.
До речі, в селі старого звали зовсім не Арон, а Арона.
Ви, мабуть, гадаєте, що я занадто ввійшов у роль і перебуваю під впливом поетичної фантазії, проте Арона і справді був єдиним чоловіком у селі, хто мав ворону. Якщо я добре пам’ятаю, ворон було у нього дві: перша впала в каструлю з водою, а другу після смерті Арона залишили на березі озера Паліастомі. Обох звали Баха-Баха, а сусіди звали птахів просто «в-Аронами».
Арона дурів за морем. За морською водою. Коли не міг бути поруч із водою, брав додому. Йому наливали морської води в таз, він опускав у неї ноги і посміювався. І наспівував він якусь пісню про прихід більшовиків і втечу меншовиків.
В Арони був хлів, тобто корівник, але це умовно, бо в ньому, крім корів, було багато кіз і навіть свиней. Улітку я постійно залазив туди і приносив у дім бліх.
Я любив діда Арону, а Арона мене — так собі. Говорив, що я не вмію розпушувати землю і нічого іншого робити теж не можу.
Востаннє я приїхав до нього в гості чимало років тому. У Арони вже померла дружина. Старий осліп на одне око, а на другому з’явилося більмо.
Коли я прийшов до Арони, він сидів на стільці, зробленому з пня, димів самокруткою з газети (він вперто не визнавав цигарок) і ледве мене впізнав. Сказав, що не може працювати. Точніше, що не дають працювати. Удесяте розповів про схованку часів Другої світової війни у дворі за вільхами. Там ця схованка існує і донині.
Арона згадав, як уперше пішов у кіно, як усю ніч тремтів від страху перед героями фільму, які ходили на передньому плані екрану, як до Озургеті уперше приїжджав цирк і як він здалеку дивився на клоунів. Це воістину були бувальщини, гідні пера Маркеса.
І ще один традиційний спогад Арони, але вже часів діда його діда. Якось у Шекветілі заплив на кораблі Христофор Колумб. Він звернувся до людей, що, мовляв, їде відкривати Америку. І покликав їх із собою. А люди відмовилися: «Ми ще не закінчили косити траву». Тоді Христофор звернувся до жінок Шекветілі: «Хоча б ви складіть мені компанію». Та й вони відмовили великому Колумбу: сказали, що не можуть залишити трударів без догляду. Лише одній жінці заманулося пригод, тож вона побігла до корабля. За нею кинувся чоловік, сподіваючись її повернути. Та натовп зупинив його: «Чого ти домагаєшся? Ната (так звали жінку) пішла до Колумба з власної волі».
І назвали село Натанебі: від імені Ната і слова «неба», що в перекладі з грузинської означає «воля, бажання».
Арона дуже швидко втомлювався. І за два тижні зліг.
На моїх очах, на смертному одрі, він абсолютно несвідомо махав руками, так, ніби спушував землю сапкою. А ми всі спостерігали за ним з роззявленими ротами — родина, сусіди, які колись глузували з нього, і навіть збільшена фотографія його покійної дружини.
Розділ XI. Game over, або покоління Денді без світла
Знову електрика через підсилювач. У сусідській хаті спалахувала ледь мерехтлива лампочка, що більше нагадувала стиглий корольок, ніж саму себе. Ходити в цей будинок було цілим ритуалом. Дорога до нього призначена для придумування різних віртуальних планів.
Зізнаюся, мені складно дається текстотерапія. Єдине, що мені допомагає, це, на перший погляд, заїжджена галльська фраза: «Не вмирай, поки живеш!». І не тому, що це старовинна мудрість галлів. А тому, що одного разу мене вбили в одному з турів гри «контра». І я впевнений, що той мій друг (який це зробив) сказав ту фразу нерозважливо. Відтоді ця фраза завжди наповнює мене особливою силою.