А ще в школі часто траплялися такі історії, коли всі хлопці в класі закохувалися в одну і ту саму дівчину, нехай навіть, крім неї, було багато красивих однокласниць. Ви добре знаєте, про що я кажу. Між іншим, поряд з усіма радощами і прикрощами, ми все ж одержимі люди. Не будемо зараз проводити психоаналітичне дослідження того покоління. Це далеко нас заведе. Просто можна озирнутися назад і згадати наші солодко-гіркі закоханості, часом і зовсім невисловлені, таємні, потім проявлялися в грі у війну: коли ти так нещадно шмаляєш віртуальними кулями з іграшкового автомата в сусідського хлопчика, ніби він винен у всіх твоїх бідах, з криком: «Я вбив тебе! Ти помер!». А натомість чуєш: «Ні, ти не влучив! Куля пролетіла повз!».
А пам’ятаєте ігри з наклейками від жуйки? Як ми поверталися додому, обдерті, але з колекціями наклейок «Турбо» і «Фінал-94». Що більше їх було, то, нам здавалося, у нас більше шансів сподобатися загальному улюбленому об’єкту. А ще ми намагалися сподобатися бійками. Або ботасами з Туреччини. Або «снікерсами» з Тбілісі. А дехто — тим, що тато купив відеоприставку, в будинок провели світло і вчора вони дивилися фільм «Подвійний удар». А часом — гучною безглуздою балаканиною. А ось сподобатися навчанням — такого не пригадаю. Може, десь таке і траплялося, та не в моїй школі.
У дитячому садку ж, пам’ятаю, я допомагав своїй коханій взувати черевички. І ми чекали, поки її батьки і мій батько не прийдуть за нами. А в школі, навпаки, на першому плані була деструктивна любов — це значило порпатися в сумці, рвати підручники і смикати за волосся. Тобто всі знайомі вам дивні-предивні витівки.
А освідчення в коханні — так це взагалі було майже магічне поєднання слів. Я тоді думав, що так само, як з мене ніколи не вийде футболіст, так я ніколи не вимовлю слів «я кохаю тебе!». Для мене це була дуже важка справа, аж занадто. Десь у сьомому класі я дізнався, що дівчинка освідчилася хлопчику, і дуже здивувався. Досі я вважав, що це має бути неминуче одностороннє почуття. І що освідчення в коханні — це неодмінно якась формула, класична комбінація слів, яку необхідно визубрити, як завдання з хімії.
Тодішнім Facebook для нас був «щоденник відвертості» з записами всіх CV, «релейшеншіпів» і всього іншого про нас. Про слово «симпатія» я вперше дізнався саме з такого щоденника. «Ваша симпатія?» — ставили запитання. І потім — не в брову, а в око: «А антипатія?».
А як забути легендарну жувальну гумку з зображенням дівчинки і хлопчика? Її важко було знайти в моєму маленькому місті, вона коштувала дорого і мала дивний смак. Як і кохання. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє жував її. Пожував і виплюнув. На перший погляд, «виплюнув» — грубе слово... Ну а разом із нею я загубив десь і свою дитячу любов...
А жуйка часто приклеюється до підошви. Та так, що й не одшкребеш.
У моєму гурійському дитинстві, коли не було особливих справ і турбот, моїм будильником (то в одному, то в іншому селі) ставав голос бабусі, яка скликала курей: «Мочіііс, чііс, чііс, чііс!». Я думаю, найбільше час змінює будильники. Точніше, зміна будильників вказує на багато змін.
Щойно починалося навчання в школі, змінювався і будильник. Ним ставала моя мама. Світло вранці тоді давали рідко. А якщо світло і було, то по телевізору (який, як і мене, могли розбудити лише запотиличником) йшла програма «Аліоні»[34]. Топилася піч (взимку й улітку). Хліб–сир–чай. Зібраний напередодні портфель. Спочатку я ходив до школи з батьками (позмінно), потім — із сусідськими дітьми, а після мене навчили ходити самого. На одному повороті сидів прив’язаний до воріт собака з брудними, гнійними очима. Саме біля нього я мав повернути і далі йти прямо. Потім підйом — і ось вона, школа.
Я вчився в Озургетській середній школі № 1 імені Егнате Ніношвілі[35]. Цей Егнате, виявляється, вічно скаржився, що у нього не було хорошого вчителя, «а то що, ми були б гірші за російських письменників?». А в моїй школі були хороші вчителі, деякі вже померли. Та більшість із них живі і досі викладають.
Мені здається, що в кабінеті російської мови кожної школи обов’язково мали бути дві картини, нехай приростуть вони до стін, — «Девочка с персиками» і «Опять двойка»[36]. Особливо мені був близький той посоромлений тип, що сиротливо стоїть посеред кімнати. Мені завжди здавалося, що він шахраював і, щойно закінчилися б закиди, він одразу ж заповзявся би гратися. «Ну же, детки: собираем урожай... урожай», — повторювала вчителька російської. «Уро»[37] і «чай», «уро» і «чай» — запам’ятовували ми. І під час того «уро» я дивився на двієчника з картини і дуже хотів стати двієчником. Адже на вулиці стояла погода двієчників — тепла осінь. І нас чекала гра в «справжнього віслюка».
36
«Дівчинка з персиками» — картина російського живописця Валентина Сєрова (1887). «Знову двійка» — картина радянського художника Федора Решетникова (1952).