Выбрать главу

Наголошую: «Гурійський щоденник» — це не лише приватні історії, а й справжні притчі, сповнені глибокого змісту. Інколи навіть дивуєшся, звідки в такої ще зовсім молодої людини стільки філософської зосередженості й життєвої мудрості, якими так просякнута ця книжка!

Як справжній художник, Гіоргі дуже спостережливий, допитливий, має гострий зір і гарну пам’ять; він не лише помічає в житті характерні нюанси, деталі, аспекти, а й узагальнює їх, співставляє, робить точні висновки. Для нього щоденність — це сукупність суцільних парадоксів і дивацтв, які або пояснюють, або ще більше затемнюють сенс нашого буття на землі.

У цій невеличкій за обсягом книжці порушено чимало життєво важливих питань, на які не завжди вдається відповісти однозначно, якщо вдається відповісти взагалі. Однак істинна мета художньої літератури передовсім і полягає у виявленні проблем, а не в спробах їх вирішити.

Гіоргі Кекелідзе пише не лише про те, що бачив, чув, пережив, а й розставляє дуже мудрі, точні й повчальні акценти. Часом ставить лише запитання, а право на відповідь залишає нам, читачам.

Ця книга і весела, і печальна водночас. У ній злили́ся в єдине світлі (і не дуже) спогади про відлетіле дитинство, яке збіглося з найжахливішим періодом в історії Грузії за минуле століття, і похмурі картинки колись квітучого, а нині розореного війною грузинського краю. Тут живуть і діють звичайні і водночас незвичні люди — з власною філософією і власними поглядами на життя, щоденними клопотами, розчаруваннями і надіями.

«Гурійський щоденник» — це книжка про життя і смерть, про незбагненність людського буття, про добро і зло, перемоги і поразки, мить і вічність.

Тут я ставлю крапку і надаю слово Гіоргі Кекелідзе, який сам, від першої особи розповість про найсокровенніше, про те, що можна довірити лише щоденнику.

Рауль Чілачава

Книга перша

Парадоксальний пролог і не лише 

Як каже один мій друг, світ ділиться на дві частини: на гурійців і на всіх інших.

«Однак Гурія належить не Егросу, а Картлосу»[1].

Тому Гурія — край парадоксів. Та про це згодом.

Гурія справді красива. І нечувано бідна.

Можливо, тому, що є «кращим» полігоном для невдалих експериментів: це «ізабелла»[2] (більш відома як «адеса»), лавровий лист «дафна», тунгове дерево[3], грушеве варення «прангула», військове містечко в селі Меріа, лабораторії в селищі Шекветілі і тисяча інших розпочатих, але так і не завершених справ.

Тому гурійців часто звинувачують у тому, що вони — народ квапливих рішень і дій, який надмірно захоплюється всілякими нововведеннями. І люди мають рацію. А самі гурійці скаржаться, що їм — народу, наділеному стількома талантами, — заздрить саме провидіння. Ось чому їм ніколи і не щастить. І вони теж мають рацію.

Гурійці люблять працювати: на моїх очах селянин, якому було за 80 років, на смертному одрі несвідомо махав рукою, ніби розпушував землю. Та про цього селянина також згодом.

Як я вже сказав, Гурія нечувано бідна. Та її гори й долини ви не сплутаєте ні з якими іншими. Я впізнаю їх за ароматом, оскільки жив і там, і там. У гір — запах розпечених, задимлених, стародавніх стін і козячого гною, а в долин — запах трохи підгнилих мандаринів, горілки одного перегону і шкільних парт.

Друзі, в Гурії ви зустрінете і тумани Бахмаро, і магнітні піски Уреки, і лозу Бахві, і цитрусові плантації Шрома[4] (саме на такі фрази ви натрапили б у 80-ті роки у так званих «іміджевих альбомах», наприклад, під назвою «Країна зеленого золота»).

Отже, Гурія і багата.

До речі, не зважаючи на Кріманчулі[5], в Гурії більше люблять плакати й оплакувати. А в тутешніх похоронних ритуалах і справді є якась приваблива надмірність карнавалу. Я супроводжував плакальниць із похорону в одному селі на похорон в інше село і спостерігав дивну метаморфозу цих жінок: моментальний перехід від переказу рецепта сацебелі[6] до голосінь. І найдивніше те, що обидва ці стани (балаканина про сацебелі і плач на похороні) — особисто для мене — неймовірно природні. Саме в цьому — парадоксальність гурійців.

вернуться

1

«Однак Гурія належить не Егросу, а Картлосу» — це цитата з праці грузинського історика і географа Вахушті Багратіоні, який пояснює походження гурійців. За давніми переказами, всі народи Кавказу мали спільного предка Таргамоса, серед його восьми синів були й Егрос і Картлос, праотці сучасних мегрелів і гурійців.

вернуться

2

Ізабелла — сорт винограду, саджанці якого до Грузії були завезені через Одесу, тому в народі його називають «Одеса».

вернуться

3

Тунгове дерево — субтропічне дерево, плоди якого схожі на цитрусові і використовуються для отримання високоякісних технічних олій, а також для виготовлення фарб.

вернуться

4

Бахмаро — кліматичний курорт у горах Гурії. Уреки — причорноморський курорт у Гурії. Бахві, Шрома — відомі села в Гурії.

вернуться

5

Кріманчулі — унікальний різновид грузинського багатоголосся, поширений у Гурії.

вернуться

6

Сацебелі — оригінальний грузинський соус.