Убийте мене за патетику і потім, якщо хочете, ще раз позбавте мене життя, якщо це не так: коли я за кілька років зайшов у школу, порожню під час канікул, мені здалося, що я побачив колись кохану дівчинку. Грудка в горлі й таке інше... Та яка там грудка, цілий м’яч. А в м’яч ми грали там само, в ялиннику. Та й решту справ, природно; і «доганялки», і «шатало». А ще: я, мовляв, забув удома завдання — ну йди, принеси. І я йду, і дорогою пишу вправу, дорога ж довга, півтора кілометрова майже.
Ах так, щодо доріг. Оскільки я пишу про школу й учителів, то і така історія варта уваги, з усією її вигаданою, та все ж значущою містичністю. На одній із вулиць не було будинків, там просто росли чайні кущі. Чомусь мені завжди було ліньки проходити повз це місце. Можливо, я його боявся. Мені воно здавалося найдовшим на землі. Щоб відволіктися, я придумав гру: змінював імена і прізвища моїх учителів. Наприклад, Кетеван Чубінідзе називав Любою Кігурадзе, а Кетеван Кігурадзе, Любою Чубінідзе (насправді Кетеван була Чубінідзе). Це було моїм завданням на тому відрізку шляху. До речі, свої перші вірші я теж написав там. Там же я і бився, і годинами розмовляв про футбол, зі слів інших розповідаючи про перипетії різних матчів. Собака, який був для мене дороговказом на шляху до школи, прикро, але за пару років помер. Та ось що: після смерті цього пса я зрозумів, що дорога, яку ми вибираємо, не змінюється. Змінюються лише покажчики, які пов’язують нас із нашою дорогою або віддаляють від неї. І будильники міняються.
Епілог
У дитинстві я боявся відьом і всіляких хвостатих істот. Пам’ятаю, дідусь спеціально посилав мене у найтемніший закуток двору, щоб я поборов свій страх. Батько, закінчуючи розповідати казку, запевняв, що духів не існує, і змушував заглядати під ліжко, де, як на мене, сиділи в засідці перевертні. А насправді там стояли капці.
Єдина сакральна історія, яку я ще й досі пам’ятаю, це зображення тіл, що з’являлися на дерев’яній стелі нашого будинку після дощу. Мама молилася ночами, і на світлі її лампи я завжди бачив якісь о́брази і придумував історії. Я згадую їх щоразу, коли повертаюся додому і за звичкою роздивляюся стару стелю. Взагалі, я досить забобонна людина. З деякими страхами я, правда, розпрощався, а з деякими, на жаль, ні.
Ось, приміром, згадався мені такий випадок. Було мені тоді років п’ять–шість. У моєму селі, Суребі, ми з двоюрідним братом Гелою плавили у вогні свинець і відливали з нього солдатиків у виритій у землі формі, — робили собі іграшки. І в цей момент прямо перед нами, на горі, ми побачили, що рухається світло. Гела сказав, що це на землю впав шматочок зірки. Абсолютно звичайний випадок запам’ятався мені, як яскравий кінокадр. Я згадую його щодня, роздумуючи над тим, що ж то було за світло: уламок небесного світила або людина з ліхтарем, яка шукала заблукалу в лісі корову? Напевно, це і є головне питання мого життя.
Книга друга
Присвячується моєму батькові, Зурабу Кекелідзе, який помер, коли я почав писати цю книгу
Розділ I. Ще не почалося життя, або смерть і еротика в Гурії
Віє з гір вітер.
Вітер страху і забобонів. Це коли свистить зяблик, а йому у відповідь кажуть: «Зяблику, твоїми вустами та мед пити б». Або гавкає собака. «І куди дме цей клятий вітер?». — Такий страшний гірський вітер. А головне, ви не почуєте відповіді на питання. Лише тиша у відповідь. У дворі поспішають зняти чисту білизну з мотузок. Зціпивши зуби. Поспішно закривають вікна. «Піди, синку, подивись, здається, вікно нагорі залишилося відчиненим. Щось гуркоче! Адже якщо скло вилетить, назад само не вставиться», — скажуть тобі.
І ти піднімешся. Зачиниш вікно. А спускатися не поспішаєш. Там книги. Книги живуть на другому поверсі, в найкрасивішому і гідному місці, куди піднімаються лише для того, щоб змести пил або укласти небіжчика для останнього спочинку. Це я про залу. Цю кімнату в Гурії часто прикрашає різдвяний напій, зроблений за незбагненними рецептами, дві вже скам’янілі чурчхели[38], вазочка з горіхами і дві–три цукерки. Ще там обов’язково стоять тахта і крісло, а на стіні висить килим із оленями. Ці олені іноді виглядають так само вперто, як батьки. До того вперто, що на їхні роги можна повісити бушлат. Та зараз не про те. Я розповідаю вам про інше. Про книги, які заховані в книгах.
38
Чурчхела — грузинські національні ласощі; готують із нанизаних на нитку горіхів, загущених у виноградному соку.