У тринадцять років я отримав хвилюючу, але, як потім з’ясувалося, помилкову вказівку — вона була в книзі Альберто Моравіа «Чочара». Книзі такій... еротичній. Те, що я прийняв Альберто Моравіа за грузина, — взагалі анекдот. Та це не дивно, оскільки в Гурії імена Альберто і Гамлет — звичайна справа. Так ось я позичив цю книгу — видання з голою жінкою на обкладинці. І почав читати. Але розчарувався: я знайшов в ній історії про військових, про смерть і нещастя. У той час, коли нещастя з надлишком вистачало і в Грузії. Коротше, якби я спочатку подивився екранізацію Вітторіо де Сіка з Софі Лорен, то точно спрямував би фантазію в інше русло. Та ніякого де Сіка я тоді подивитися не зміг би, між мною і кіно стояв мертвий телевізор.
На другій книзі було написано «Видано коштом автора». На той час — особливий випадок. Природно, адже був 1991 рік. Далі — книга «Бенкет герцога», ім’я і прізвище автора якої я дізнався згодом, на проспекті Руставелі, де він і жив, чому я був невимовно радий. Її я теж прочитав за еротичною «наводкою», і на цю тему нічого особливого не виявив.
Цікава справа — видавати одну й ту саму книжку двічі, в Тбілісі і Батумі, під різними назвами. Я маю на увазі «Сексуальну гармонію» Сергія Лібиха (Тбілісі, видавництво «Мерані», 1991 р., переклад Н. Лобжанідзе, 96 стор.) і «Любовну гармонію» Сергія Лібиха (Батумі, видавництво журналу «Чорохі», переклад Е. Ніколадзе, 65 стор.). Хочу зауважити, що обидва видання я знайшов у родинній бібліотеці. Напевно, в дусі і контексті часу це був стерильний грузинський переклад. Почасти нейтральна книга — ні медична, ні еротична. Загалом, невеселе чтиво.
Та культовою на той час стала все ж інша книжка. Випадково чи навмисно, та це був добре прорахований комерційний проект. Ціна договірна — типу бізнес. Офіційний тираж — 1 000 примірників, ніби ексклюзив. Кегль — петит, щоб очі напружувати. Оформлення — без малюнків і картинок, акцент ставиться на текст. Автор книги — Ірина Авербах, хоча на першій сторінці — З. І. Авербах. Очевидно, псевдонім. Називалася книга «Розпусне болото, або нещастя, що переходить від матері до доньки». Якщо коротко — болото. У передмові зазначено: «Дорогі читачі! Події, про які йдеться в цьому романі, відбулися насправді. Автор книги Заїра Ісаївна Авербах кілька років тому втекла за кордон. У Радянському Союзі роман був заборонений, але виданий у багатьох країнах зарубіжжя. У нас книга друкувалася таємно, оскільки, якби про її видання стало відомо, то автор постраждав би». Про що йшлося в тій книзі? Порнографічні елементи, кримінал, багатство і бідність, в’язниця, любов і трохи несподівані моралізаторства. Одним словом, усе те, що робить книгу бестселером, тим паче у той час, у радянському псевдотабуйованому суспільстві.
Цю книгу я читав тоді, коли, мені здавалося, читали подібні книги і ви, тобто ховав її від чужих очей у радянську енциклопедію, або в улюблений фоліант, або в альбом із захоплюючими промовами аджарським цитрусам і іншим фруктам. На перший погляд дивно, що я так активно читав еротичну літературу, але я вважався дивною дитиною, і це все пояснювало.
Дивацтва — це добре. Ось і зараз я піднявся нагору, щоб зачинити вікно, відчинив шафу і раптом почув крик. За ним почулося гучне відлуння моєї мами: «О, небо, я так і знала! Відчувало ж серце!».
На вулицю висипали сусіди і побігли по вулиці, до будинку Джонія. Бігли і не знали — біжать зустріти смерть Джонія чи зупинити її. Дивне видовище — цей біг. Потім чоловіки дістають цигарки, а жінки сідають на сходах. За три хвилини хтось скаже: «Рот йому підв’язати? А то щелепа застигне...». Та Джонія не знадобилося підв’язувати рота. Напевно, він міцно стиснув зуби і не випустив свого духу. Потім вийшов Гогола і сказав: «Вижив мужик, ненааа[39]. Я так злякався, що мене самого мало не довелося повертати з того світуууу, ненааааааа...». Помилкова тривога.
Колись помре і Джонія. І тоді хтось обов’язково скаже: «Ех, він був такий здоровий, що, якби не помер, жив би ще довго». Після таких слів ти забуваєш про смерть. А якщо про смерть забули, вона не страшна. Взагалі, звикання до смерті — це головна ознака людського буття, страшна, але обов’язкова. А до того людина тренується в звиканні до різних речей, і потім стає легше. Ну, трохи легше. Боротьба — це теж звикання, звикання до тимчасової відстрочки. Та в людини є ще й інші ознаки. Ознака життя. Це здатність пропускати. Сила перестрибнути з однієї гілки на іншу.
Ось так: наступного дня моя бабуся прибирала опале листя перед воротами і зустріла перехожих з іншого села, які запитали: «Що у вас там учора сталося?». — «Та нічого, Джонія помирає. А твої діти вже ходять до школи?» — запитала сусідів бабуся.