А нині він далеко.
— Ти ж знаєш, поки про це говорити рано, але ж ти не боїшся смерті? — запитував я в батька.
— Звідки мені знати, що там? — трохи наляканий, відповідав він мені.
І я не знаю. Якщо є рай, значить, він там. Якщо нічого немає, тоді це суцільний відпочинок. Глухий сон без завтрашніх турбот: не треба фарбувати паркан, боятися, що курки пролізуть через дірки, обкопувати дерева, обтісувати кілки, міняти штепселі. У лікарні батька відвідував мій дядько Тенґо. Якось він сказав батькові: «Так, робота — це добре, Зурабе, але стільки роботи я в труні бачив, матері його трясця!». А потім спокійно продовжив звичайну розмову. Коли приходив Тенґо, батько просив:
— Припини лаятися!
— Чого?
— Бачив я цю роботу в труні, матері його трясця!
Отже, бачив ти роботу в труні, Зуріко[40]! А це і означає для тебе смерть. За життя ти роботу в труні не побачив би.
Я приїхав до Суребі. Журналістка Теа Адеішвілі робила сюжет про персонажів цієї книжки, і ми знімали Джумбера Санікідзе, знаного шукача дружини. Я подзвонив йому. «Поглянь на свій будинок». Мій будинок стоїть там же, поруч. Але я не ввійшов. Не зміг. Досі не знаю, коли зможу туди ввійти. Там моєму батькові стало зле, але, як він мені сам сказав, він усе прибрав, і тільки після цього його відвезли. Як він там усе прибрав, я не побачу. Поки не можу. Можливо, іншим разом, коли в мене буде інший настрій — тоді обов’язково. Іншого шляху в мене і немає.
У дитинстві, коли батько працював у полі, в домі або в іншому місці, я завжди був поруч із ним. Коли він втомлювався, то підходив до мене, клав свою долоню на мою і казав: «Дай мені силу». А потім виголошував: «ДГН, ДГН, ДГН!» — наче заряджався. І я вірив йому. Зараз батько фізично зник, але я точно знаю, що він усіма своїми силами допомагає мені звідти, протягує руку. Щоб я торкнувся до неї і сказав: «Дай мені силу! ДГН, ДГН, ДГН!».
Мені було чотирнадцять років, коли в сільському лісі, який височіє над моїм будинком, я заліз на велике дерево і вирізав цалді[41] свої ініціали. Потім батько повсякчас нагадував мені про те дерево і називав його «Г. К.». Останнє, що сказав батько в лікарні: «Цього року я довго шукав це дерево, але не знайшов». Наступного літа, коли приїду до села, обов’язково залізу на якесь інше велике дерево і виріжу на ньому свої ініціали. Що ж робити в моїх снах батькові? Напевно, він там, у лісі.
І ще хочу додати: якщо сон — це омана для очей, то і смерть буде такою ж оманою, тільки для очей чужих. Як у тій грі, коли ти мружишся, а інший ховається. Тому той, інший, є переможцем. І дарма ти кричиш: «Ти де, переможцю? Виходь, переможцю!». Не варто боятися смерті. Одного разу хтось замружиться, а ти підеш ховатися. І тоді знайдеш того, іншого, «втраченого» переможця.
Розділ V. Мій батько. Зуріко. Інший розділ
Настав двадцятий день, і мене, який заснув годину тому, десь близько шостої ранку розбудила мати і на диво твердим голосом сказала: «Твого батька немає, Гіоргію. Та знай, з тобою все має бути добре. Цього хотів твій батько». Бувають хвилини, коли одночасно розумієш все і не розумієш нічого. А потім ця хвилина триває вічно, ледве-ледве, тягнеться поруч з іншими хвилинами, як заморожена. В інші хвилини відбувається все, як і належить у житті, — робота, любов, заздрість, радість, втома, здивування, біль. А та хвилина все така ж. Це додаткова хвилина. Колір тої стелі, на яку я безцільно глянув, коли моя мати, заради мене зібравшись із силами, промовила ці слова. Мати, і сама хвора, до вечора ледве стоячи на ногах, зараз говорила зі мною надривним голосом.
Ця хвилина, напевно, ніколи не розтане, не розчиниться в інших хвилинах. А коли так, то все стане штучним. Але ж життя, воно передбачає геть інші речі — неспокій і гарячковість. А такі хвилини зрушаться з місця лише після смерті. І якщо душа існує, і вона безсмертна, то живе саме в такі хвилини. Це і стане її раєм або пеклом.
18 січня, 2016 рік.
Уперше в театр мене повів батько. В Озургеті, 1990 року. Сказав, що там зустріч неформалів. Неформалів я бачив удосталь, нехай і в особі моїх сусідів. Та того разу приїхав Звіад Гамсахурдія. Стояв теплий вечір із відблисками сонця, що заходить. На вулицях незвично багато народу, особливо на вході. Ми насилу протиснулися. Батько взяв мене на руки. Щойно я побачив сцену, вимкнули світло. Звіад зауважив, що це справа рук КДБ, і запропонував запалити свічки. І люди стояли зі свічками і молилися. Це і справді було чарівне видовище. На зворотному шляху я зазвичай сидів у тата на плечах, і він мені казав: «Поглянь на місяць». Він завжди чинив так, тому що не хотів, щоб я пропустив хоч щось із поміченого ним.