На небі висів жовтий повний місяць. Трохи цинічний. Здавалося, ще трохи — і він мені підморгне. І навіть якщо б місяць мені підморгнув, то я здивувався би цьому менше, ніж тому, що сталося того вечора. Повернувшись додому, я бігав по двору і кричав: «Я бачив живого Гамсахурдія в театрі!».
Ось у мене і вийшов дивним другий пролог. А коли мене повели до місцевого кінотеатру, то нас там зустрів зіпсований екран. Перед ним поставили маленький телевізор. Так ми і подивилися історію про те, як потонув Леонардо ді Капріо. Якби хтось тоді зняв цю сцену, вона стала б епохальною. Принаймні, кращою за «Титанік».
19 січня, 2016 рік.
Коли батько забирав мене з дитячого садка, то я до сьомої вечора залишався у нього на роботі. Я сидів на стільці між контейнерами з яйцями й сигаретами «Прима» і слухав розповідь про пригоди Тома Сойєра.
Батько працював у в’язниці своїх мрій — в продуктовому магазині, продавцем. В одній руці він тримав книжку про Тома, іншою — продавав маргарин. А це справа непроста, повірте мені. Там же лежали книжки з історії шахів і кросворди. Касабланка, Альохін, Таль. Мій батько був фішерістом. Хоча завжди вважав найсильнішим Пола Мерфі, який, за його словами, обігрував усіх у відкриту. Однак офіційним чемпіоном так і не став. Помер рано. Невезучою був людиною. «Яйця коштують 20 копійок штука. Скільки бажаєте?».Складно жити з нездійсненими мріями. Із затаєними мріями. Напевно, якщо твоя мрія не збулася, померла, то помер і ти.
Розділ VI. Медіко
Медіко, моя бабуся, вчинила так. Прийшла на панахиду мого батька, свого сина, і сказала: забери мене до себе до настання Нового року! А раніше казала сусідам: якщо щось трапиться з Зурікелою, я цього не перенесу. Тож вона прийшла і попросила батька забрати її.
Медіко померла там же. На третій день після смерті Зуріко. Ввечері вона обняла мене: «А тепер є ти». Сказала тільки це, здавалося б, туманне, але дуже точне передбачення. Вона взагалі була в усьому точною жінкою. Жила в селі Натанебі. А до того, поки приїхала в Озургеті оплакувати мого батька, прибрала будинок. Усе підготувала до свого похорону. Жорстокі, але необхідні речі: клапоть, щоб підв’язати щелепу, покривало, брезент від дощу, одяг для поховання. Усе це було розкладено на ліжку. Акуратно, красиво. На стільці висів її найкращий халат, а поруч — гаманець із «похоронними» грішми. Так, моя бабуся Медіко вчинила так.
Невеликий проміжок часу між похоронами батька і бабусі. За ці дні я об’їздив усі довколишні села. І зрозумів, що Бог (або той, хто там, над нами, не це важливо) навіть у найскрутнішу годину залишає для тебе краплинку радості. Радості, яку викликають нехай примітивні причини і на короткий час, та все одно приємно. Ось там, приміром, сніг повалив дерево, і воно лежить на дорозі. Якщо ти пролізеш крізь гілки, буде весело. Так і звикаєш жити заново. І життя звикає до тебе.
І навздогін ще одна історія про мою бабусю Медіко. Її чоловік помер 1969 року. Відтоді вона ходила в чорному. Ніхто з нас не бачив її в одязі іншого кольору, навіть удома. Вона була жінкою суворих правил, але зі своїми інтерпретаціями. І на цій фотографії — одна з її інтерпретацій. Медіко виростила свого племінника Вахтойє і дуже його любила. Пару років тому син Вахтойє пішов до школи, і першого вересня Медіко несподівано вирушила з Натанебі в Батумі. І зустріла його в кольоровій хустці: «Сучасний малюк! Він не зрозуміє, чому його зустрічають у чорному!». І я вперше побачив на цій фотографії бабусю в чомусь кольоровому.
Я вже казав вам, що поховав Медіко в Натанебі за кілька днів опісля похорону мого батька в Озургеті. Висловлюючи співчуття, сусіди, природно, затримувалися поруч зі мною недовго. А один підійшов і запитав: «Урешті-решт, для кожного вже настав його час. А ти коли збираєшся?». Я подивився на нього, приголомшений. І лише за мить зрозумів, що він питав мене про одруження. Та сусід висловився так завуальовано, що якби не моя професійна звичка розбиратися в гурійських зашифрованих висловах, то в контексті того, що відбувається, я міг би зрозуміти його слова геть інакше. Я посміхнувся і відповів: «Уже скоро, коли мені стукне тридцять три». — «Дивись, не зволікай», — додав він, глянувши на мене допитливо і, задоволений, пішов. Що вже тут казати: вперше за останні півтора тижні я посміхнувся. І зрозумів, що існують точки перетину, які мимоволі створюються нашими ж словами, де смерть і одруження, життя і похорон стають на рівних. Це, нарешті, і є визначальна риса людини.