Розділ VII. Три невимовних «пробач»
У нас були три зелені й одна помаранчева. Купили їх нам до Нового року. Та ми підривали їх і раніше. Час від часу. Різними способами: то в пляшці, то в шкільному підвалі, то в капюшоні хлопчика з паралельного класу. Це я про піротехніку. Про хлопавки. «Закину», — сказав я, трохи сумніваючись у своїх словах, але гордо. До цього ми, сусідські діти, обговорили справу. У сонного Кашутіча, районного психа Авто Церцвадзе, був відкритий рот. Мати його лягала спати на другому поверсі, а він — унизу, біля телевізора, на багатостраждальній утомленій тахті. І сам якийсь дивно втомлений. Отож Кашута спав. Можливо, йому снилася та російська дівчина, яку він зустрів, коли служив в армії, де його довели до божевілля, як нам розповідали. Вони пішли до села по воду, а біля печі сиділа дівчина, трохи здивована... А, може, йому снилася чідаоба[42], по якій божеволів, та так і зміг нею зайнятися. Або він бачив уві сні масло, яке дуже любив. Або філіжанку кави з п’ятьма ложками цукру. Утім, можливо, йому нічого і не снилося. Кашута спав. Я закинув хлопавку йому в рот, і він схопився. Ми розбіглися. На мить я озирнувся: Кашутіч дивився незрозуміло куди і, мені здавалося, тремтів. На третій день він зустрів мене, коли я йшов зі школи, і сказав: «Тобі не варто так чинити, чуєш!». Я зробив якомога нахабніший вираз обличчя. «Мене там не було, Авто!» — хотів було сказати я, але він стрімко проминув мене. Тоді мені теж чомусь здалося, що його проймало тремтіння. Незабаром районний псих Кашутіч помер. І я хочу попросити запізніле вибачення, яке не встиг попросити за його життя. Бо так легше, Авто. Ти мене зрозумієш. Ти і так розумів мене в селі краще за інших.
А дід мій був людиною іншого рангу. Його дуже хвилювала власна репутація і те, що про нього кажуть і якими очима дивляться. Він був сором’язливою людиною. А я — страшенно примхливою дитиною. Світ обертався лише навколо мене, а часом і зупинявся. У мене була хлопчача краватка, яка навіть мені була короткою, дуже короткою. Та я зациклився на тому, щоб дід надів цю краватку. Уся родина втягнулася у війну. Позиція і опозиція аргументували свої погляди: «Хлопчику так хочеться, тож підіть йому назустріч бодай раз!» і «Не виставляйте на посміховисько дорослого чоловіка, не йдіть пацанові на догоду!». Та перемагав пацан, тобто я. І всі люди по дорозі дивилися на мого діда в двосантиметровій краватці. А дід ішов із червоним обличчям і міцніше звичайного стискав мою руку, проводжаючи мене до школи. Я лише зараз розумію, як йому було соромно і як він стримувався. Дуже стримувався. І за це пробач.
А бабуся моя, Натела, коли я приїжджав до села вже студентом, вночі лягала зі мною поруч. Вона вважала мене так само маленьким, підходила з ложкою меду і зігрівала мені ноги перед сном. Вона засинала, а я слухав її дихання. Така дивина траплялася зі мною і раніше. Важко пояснити словами, чому я це робив. Тобто вийде, що дуже вже багато філософствую. А я просто спостерігав, бо знав: рано чи пізно це дихання припиниться. І думав про цю мить і про інші страшні речі. Просто я дуже любив її, і вона мене любила. Та, незважаючи на це, часто її кривдив. Дуже сильно. Про одне досі шкодую. Якось улітку із друзями я приїхав до Суребі. Вона була з нами. І коли вночі я встав за потребою, вона, як у дитинстві, сказала: «Посси з балкону, внучку, нічого не трапиться!». Я так на неї закричав, що і зараз вуха болять. І совість болить. Наступного дня в очах у неї стояли сльози. Вона нічого мені не сказала. Натела померла кілька років тому. «Гурійський щоденник» я почав писати саме заради неї. І сьогодні я вітаю її з Новим роком, де б вона не була: на цвинтарі Квірікеті чи в раю. Якщо рай є, то вона в раю.
Розділ VIІI. Село. Від’їзд. Село
Сьогодні ввечері мене запросили на телеканал «Маестро», на дискусію на тему «Приїжджі». Та я не зможу піти і не хочу. По-перше, уникаю подібних теледебатів, а по-друге, в цей час буду в іншому місці — в селі Кавтісхеві, де ми відкриваємо бібліотеку. А моє запрошення на телеканал пов’язане, швидше за все, зі статусом у соцмережі, який я написав уранці: «Життя цікаве тим, що, з одного боку, вчора було підтверджено передбачене Айнштайном існування гравітаційних хвиль. З іншого боку, народ всю ніч обговорював, чи можна журналісту, який лише місяць тому переїхав із провінції, давати мікрофон. А ще життя цікаве тим, що — без іронії — обидві ці теми важливі».