Щоб не скидалося, ніби я уникаю цієї теми, хочу додати: я не вважаю правильною таку реакцію на «приїжджих» і не вважаю, що такі «приїжджі», як Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі і Важа Пшавела потребують якогось захисту. Особисто я ніколи не відчував себе гіршим за когось через місце мого народження, географічного ареалу. І найголовніше, на що ми зазвичай не зважали: я ніколи не вважав, що місце мого народження чимось гірше за будь-які інші місця. Я всюди почуваюся повноцінною людиною: і в Нью-Йорку, й у Земо-Суребі. Бо як сказав Шота Руставелі: «Якщо сам собі господар — бідним тебе не назвуть».
Та поки знайдеш себе, маєш пізнати багато речей. Більше того: якщо хочеш себе знайти, ти маєш поблукати світом. І лише тоді, коли запізнаєшся з достатньою кількістю людей, ти можеш зазирнути й у себе. Хоча, можливо, те, що ти бачиш, це просто твоє відображення в інших очах. Тому ти терміново виходиш на вулицю, залишаєш кімнати, як таємницю. І ця таємниця — ти.
Людину створили різні табу. Таку людину, як я і ти. Я не кажу, що це добре чи погано. Свобода, в повному розумінні цього слова, — наразі украй небезпечна неясність. І я не знаю, чи колись ми її збагнемо, й узагалі, чи хочемо ми цього, чи потрібно це нам?
Село народжує мрію. Бажання залишити його і перемогти. Коли ти живеш у селі, то направду вважаєш, що народжений для програшу. У селі валянки обрізають, і вони перетворюються на калоші, намертво обліплені брудом. Їх ніколи не миють. Одягнеш і крокуєш сільською дорогою. Ось учорашні сліди від міських машин, вони заповнені водою, і в цих калюжах відбивається небо. Це і є село.
У селі людині найскладніше витримати спокій, перебування наодинці з собою. Тому село ми любимо здалеку. «Що може бути краще за село?!». Та рідко зустрінеш людину, яка насправді щаслива в селі. Напевно, це люди, здатні занурюватися у спокій. Їх можна впізнати за обличчям. Та розповісти про цих осіб неможливо — їх треба бачити.
Немає нічого складнішого, ніж розпалювати вогонь сирими дровами. Це справа схожа на Сізіфову працю. Хто жив у селі, той зрозуміє. Треба довго мучитися. Скористатися сторінками зі старих книг, які треба висушити. Якщо є хоч одна суха хворостинка, слід використовувати її. Або тріску. Або солярку землистого кольору з лимонадної пляшки. Зрештою — спалахне! За якихось пару годин. Цим полум’ям не зігрієшся, та все ж радієш, що загорілося. Ось і життя моя нагадує цю церемонію: ніхто не приготує мені теплу кімнату, а про сухі дрова під грубкою можна лише мріяти. Куди не прийду, все просякнуте вогкістю. Довго намагаюся розпалити вогонь у печі, а коли вдається, виходжу з кімнати. І гріються інші. Загалом зігріватися й мати якусь користь — це не мої пристрасті. Моя пристрасть — розпалити вогонь. Нехай навіть із сирих дров.
Розділ ІХ. Історії гурійських поїздів
Пам’ятайте гру слів Іло Мосашвілі: «Садме Садгуріа, сад ме, сад Гурія?». Що в дослівному перекладі з грузинської означає: «Десь станція, а де я і де Гурія?». Та ж розділити Гурію і поїзди, правда, важко.
У Гурії є три види поїздів:
1) Електричка «Батумі–Озургеті». Проїжджає через рідне село моєї мами — Натанебі. Стук коліс потяга — саундтрек мого дитинства. Звук дивний, монотонний. То раптово ніби видихне, то зіб’ється з ритму, немов поспішає до поганих новин і подій. То ледве ноги тягне. Кашляє. То падає напруга, і поїзд зупиняється. Це ціла сага. Якось у Натанебі мені подарували старий велосипед, і я повіз його до Озургеті. Я із захопленням повертався додому. До опівночі чекав на цю електричку. Співробітник станції з якимось жалем повторював зазубрену роками фразу: «Поїзд застряг в Очхамурі, в Очхамуууурі!». Я вже писав, що пам’ятаю ці слова, мов фатальний хор: «Застряг в Очхамурі...». Як ворон каркав услід Бараташвілі[43], так і мені каркає.
2) Вантажний поїзд. Його ми бачили здебільшого здалеку. Лише відчували запах бензину і гасу. Поїзд ішов повільніше, ніж мій п’яний сусід Анзоріє, який перераховував усі паркани села. А якщо напруга була низькою, то напруженість — високою, як і готовність місцевих грабіжників. Пригадується колір іржі. А ще легенда про те, що в одній із цистерн колись потонув п’яний російський службовець, де й досі бовтається. Коли потяг проїздив повз, я завжди думав, у якій із цистерн знаходиться потопельник. Було цікаво, який він зараз на вигляд. У вантажний потяг можна з легкістю кидати каміння, все одно його не подряпати. А якби потрапив, то що з тебе візьмеш, ти маленький хлопчик. А бути маленьким хлопчиком — це значить бути розміром із камінчик і кидатися камінцями. А ще можна було підкрастися до поїзда і написати на ньому «Гіоргі + Христіна». І тоді історія твоєї любові мчала численними дорогами Кавказу, на неї дивилися хлопчаки, і в очах цих бешкетників відбивався твій напис, щоправда, вже зі зміненими, їхніми іменами. Потім деякі вагони зняли і здали на металобрухт, звідти їх вкрали і зробили з них турецькі грубки. Можливо, мій любовний напис стерли або зафарбували, не знаю. Та якщо він раптом десь залишився... Тоді виходить велика поетична і філософська справа.
43
«Як ворон каркав услід Бараташвілі…» — мається на увазі рядок із вірша Ніколоза Бараташвілі «Мерані»: «За мною, крякаючи вслід, злоокий крук летить» (переклад М. Бажана).