3) Великий поїзд. Його ми називали «йде до Тбілісі». Квитки на нього продавалися в касі на станції, але тільки символічно. Провідник або провідниця були серйозно включені в пасажирський бізнес. Це мало приблизно такий вигляд.
Ти підійдеш до провідника, а він тобі: «У мене лише плацкарт, плацкаааааарт!». А плацкарт означав інсценування сталінського гулагу в стилі модерн, тому туди ніхто не хотів. Тож вдавалися до підморгувань, пригощали молодим сиром і тицяли десятиларові купюри. «А в мене ще є есве, есвеее!». І обличчя, що раптово вбиває всі надії: «Але воно коштує 15 ларі!». А в кого були ці 15 ларі? І починалася тиснява: нам до Ліло[44] їхати, дітям одяг купувати, не залишай нас тощо. Зрештою, провідник, зглянувшись, виділяв верхнє місце у своєму купе. І ми лягали по двоє або змінюючи один одного. Дивились на світло, що світило так дивно. Його гасили пізно або взагалі не гасили. Я дослухався до звуку залізниці, щоб зрозуміти, чи схожий він на музику. І не знаходив жодної подібності. Ми намагалися звикнути до запаху, який ішов із туалету, і не звикалися з ним. Бачили сни, які не хотіли пропускати жодної ночі, нехай навіть залізничної. І не бачили снів. І приїжджали до Тбілісі. Справді, приїжджали.
Розділ Х. «Крім Самегрело?»
Цей текст я написав давно. Та вже тоді знав, що він увійде до другої книги «Гурійського щоденника». Він про Самегрело, точніше, про ту несправедливість, яка торкнулася цього краю.
«Картлі-Кахеті, Імереті, Гурія і Рача,
Усе це — батьківщина моя, крім Самегрело».
Так-так, пам’ятаємо, ми співали ці відомі рядки, цю ганебну і небезпечну варіацію. У ті нерозумні й темні роки. Здається, і не так давно це було. Та такі пісні безслідно не зникають, вони залишаються в пам’яті. Або непроханим «пробач», коли нас гризе совість. Або, навпаки, перекрученими в гримасі обличчями мегрелів (перекрученими заздалегідь, перш, ніж вони почнуть говорити), яких совість не мучить. Що є — те є. Так уже їх виховали, тих, хто стріляв, ґвалтував і грабував співвітчизників. Людей. Або тих, хто просто співчував цим походам. Багато з нас цей біль не помітили. Приміром, коли кілька днів тому Звіад Кварацхелія[45] приймав мене і розповідав про деталі, то почуте безліч разів постало переді мною як сценарій сюрреалістичного фільму. Я не міг повірити своїм вухам. Та ж знав, що навіть мій сусід співав: «Усе це — батьківщина моя, крім Самегрело». Знав, що через цю пісню стає легше стріляти і дивитися на все й усіх іншими очима.
Загалом, усе це складно описувати. Такі рани загоюються двома способами: або глибоким аналізом і подальшими дискусіями, або посипанням солі на рану і після — протверезінням. Третій спосіб — безумовне прощення і табу. Жителі того краю пробачили «співакам» їхню «пісню». Пробачили з легкістю, яку складно уявити. Навіть якщо все відкинути, згадайте тамтешні спроби нашого недремного північного сусіда, що заохочують незаконний сепаратизм. Та все дарма. І я знаю, що завжди буде дарма. А якщо ми все-таки хочемо побачити щось позитивне з хроніки 90-х, факт залишається фактом: Самегрело — один із найстійкіших регіонів Грузії. І тут поставимо крапку. Можете вважати цей лист моїм вибаченням. І вибаченням мого сусіда. І виправленими рядками: «Картлі-Кахеті, Імереті, Гурія і Самегрело» і таке інше, і таке інше.
А знаєте, що мені пригадується в першу чергу в зв’язку із Самегрело? Ви здивуєтеся, але не блискучий музей Дадіані[46]. А Мартвільска дорога[47], безкраї гори, гнізда лелек на схилах гір. Важко підібрати порівняння для цих країв, для цієї атмосфери. Неметафорична краса. А вже потім мені пригадуються мегрельські будинки й інша мова, яку я і так розумію — знаю близько двадцяти слів, і мені вистачає. Тобто для мене — це інша моя мова. А потім уже — і музей Дадіані. І вся ця сага Мюрата[48]. Потім — Ламберті[49]. Лякаюче доглянуті двори — обов’язковий пролог мегрельського побуту. Він має на оці абсолютно іншу драматургію, яка потім зустріне вас в середині будинків. Така ж доглянутість. Особливий фетиш речей. Порядок. Аура. Гомі. Еларджі. Гебжалія[50]. Простий і недосяжний масштаб кулінарії. Загалом, хвалити і хвалити.
47
Мартвільска дорога — Мартвілі — один із районів Самегрело; славиться монастирським комплексом VII століття, палацом мегрельських правителів Дадіані й величною пам’яткою природи — мальовничим каньйоном на річці Абаша.
48
Мюрат — мається на увазі принц Ашіль Шарль Луї Наполеон Мюрат — внучатий племінник Наполеона Бонапарта, чоловік мегрельської принцеси Саломе, який жив на батьківщині дружини, де 1894 року покінчив життя самогубством.
49
Ламберті — Арканджело Ламберті — італійський місіонер і мандрівник XVII століття, який вісімнадцять років жив у Самегрело; написав книгу про Мегрельське князівство.
50
Еларджі — мегрельська делікатесна страва; густа каша з кукурудзяного борошна і сиру сулугуні. Гебжалія — мегрельська делікатесна страва з сиру з екзотичною підливою.