Найкраща здатність думки — тікати. Якщо думка втекла, навряд чи її дожене твій спокій. Тим паче, якщо ти непосидючий і внутрішньо схвильований. Наприклад, ось тепер, цієї березневої ночі чому я думаю про ту жінку, яку ніколи не бачив, тим паче, що вона, мабуть, не одна. А я думаю, що — одна. Про ту жінку, яка літнім ранком кричить: «Малина, малина!». Де вона зараз, що робить, хто знає? Смішно, правда? Але думка, що втекла, розплющує тобі очі. У тих очей каламутний погляд.
Я вже втретє у Франції, досить придивився до тутешніх мешканців і дійшов висновку, що гурійська і французька походять зі спільного коріння. Ось уявіть розмову:
— Кава гіндебіен?
— Тге біен.
P.S. Не сприймайте серйозно. Я такий стомлений, порятуй, Боже!
Нема нічого цинічнішого, ніж чисте небо, сонце і лагідне щебетання птахів на другий день опісля стихії. Хоч би хмарка з’явилася, хоч би вітерець подув. Так само буває після смерті рідних. Вірніше, тоді, коли після похорону повернешся додому і сядеш перепочити. Після трьох–чотирьох хвилин байдужу тишу, що наче навіки запанувала, раптом порушує писк поросяти. Бабуся ніби соромиться з такої містичної події, як смерть, скажімо, смерть дідуся, переходити на таке просте питання, трохи ніяковіє і нарешті каже: «Випусти поросятко, здається, не може вибратися з городу». Я вийду і побачу сусідського хлопчика, який грається машинкою в піску. Раптом згадається, що існує і гра, забута на цілий тиждень. Поросятко радісно біжить, а я подряпав руку об засув воріт. У домі немає йоду. Зайду до сусідів. Там тихо ввімкнений телевізор. Іде якийсь футбол. Серія пенальті. «Залишайся, подивися до кінця, то не страшно, загоїться!». Життя завжди перемагає над смертю ось такими простими і побутовими вигуками й повертає до власного дому: несподіваним дзвінком мобільного, димоходом, ліжком тощо.
Той, хто жив у далекому минулому, безумовно пам’ятає неминучий фінансовий ритуал наших похорон — «пожертва грошей». Поки обійдеш навколо небіжчика, біля входу, немов цербер, сидить худорлявий чолов’яга — якщо літо, то з хусткою кизилового кольору на шиї, щоб захиститися від поту, і «записує гроші». У такій ситуації це обов’язковий обряд, додатковий клопіт для родичів, така собі «журба+». Сумують окремо за покійником, окремо — за витратами. Підходять і диктують церберу Глонті: Кіквадзе Джімшер, напиши там 50 ларі, Центерадзе Магулі — 50 ларі, Накашідзе Віссаріон — 75 ларі, Чхартішвілі Луїза — 20 ларі, палаю від сорому, але тепер більше нема, втім припиши там, що двічі приносила обід, а могильників пригощу сиром. У книзі Аполлона Цуладзе «Етнографічна Гурія» читаю, що в ХІХ столітті в Гурії була така професія «адвокат-плакальник». Коли хтось не міг піти на похорон, наймав його (чи її). Той спочатку називав наймача і потім починав голосити. Нині таких «адвокатів» замінили мобільні телефони. Виникають нові кумедні ситуації. Якось сам спостерігав, як вигукнула далека родичка, що сиділа біля труни свого чоловіка: «Ось дивіться, цей нікчемний Джімшеріє співчуття телефоном передає».
У нас було інше дитинство, не схоже на чуже. Ми не їли ані суху шкоринку хліба, ані намазаний шоколадним маслом хліб. Це не було нестерпною бідністю, але не було й розкішним життям. Ані печаль, ані радість. Ані неволя, ані воля. Стояли десь посередині в штопаних штанях наших двоюрідних братів і жували гумку, привезену тіткою з Румунії. І ту гумку надували.
Однак у цей час ми чекали на одну вельми знакову подію — на літні канікули. Хіба щось змінювалося в календарі, окрім чисел! Перед нами висів той самий міст, з якого ми стрибали в річку. Перед нами протікала та сама річка. Бачили ті самі тини, лежали в тих самих ліжках і бачили ті самі сни. І шум дощу за вікном — виключно той самий. І все ж літні канікули зустрічали з особливим настроєм, бо це було мрією про справжні канікули. Про канікули, наповнені мандрами і пригодами, новинами і здивуваннями. І раділи, бо літні канікули передбачали інші історії, які могли статися, але не сталися б ніколи. З таким дивним вантажем прийшли ми. Інший не зрозуміє цю важкість і цю легкість. Незрозумілу радість. Можливо, й ми до кінця не збагнемо наше дитинство, осяяне літніми канікулами.