Погожої днини на подвір’ї мені стелили рядно, і на ньому я лежачи читав книжку. Швидко набридає порівняння хмари з носом сусіда, знущання над мурашкою на обкладинці. То чути гул літака в небі. Гудіння. Наче відгомін головного болю хмари. Одне лише не збігається: звук чути з одного боку, а літак летить в інший бік. Важко простежити. Вибігають сусіди з ґвалтом: трантальот, трантальот, хоча ясна річ, і вони не бачать. Цей звук мені здається наймістичнішим серед почутих досі звуків. Я незабобонний, інакше сказав би: це натяк на щось незбагненне. Вчора до опівночі сидів на підвіконні і думав про цей звук. Тут ніколи не чув, мабуть, перекривають його інші звуки.
Уперше лягаю спати в озургетському домі на самоті. У тому домі, де виріс і жив до сімнадцяти років. Така тиша, що вві сні чекаю на буревій.
Мами немає вдома. Батька нема взагалі. А може, й батько теж десь в іншому місці. Не знаю.
Пам’ятаю, раніше руками сягав неба. Раніше — сидячи на шиї батька, повертаючись з дитсадка додому. Відтоді руки стали коротші, а небо віддалилось.
Знаєте сцену годівлі курок? Та певно ж знаєте. Треба піднятися о шостій ранку, бо курки вже прокинулись і метушаться. Відчиняєш курник, і якщо не виробив техніку, як з ними поводитися, вони налетять в обличчя. Майстерність полягає і в тому, куди кинути зерно, щоб вони зібралися докупи і ти зміг їх перелічити.
«Чи не вкрали вночі якусь із них ті пройдисвіти?». Пройдисвіти — це або борсук, пацюк, сусідський собака, або навіть сам сусіда.
А як доїти корову, знаєте? Теж маєте знати. Увечері, коли корова повернеться додому, а якщо не повернеться, то ви відшукаєте її і повернете, бабуся або батько беруть відро для молока, і я супроводжую їх до хліва, що зветься ахорі. Там майстерності замало, справа вимагає великої майстерності. По-перше, в хліві темно, і якщо щось біліє, то це молоко. По-друге, треба до вимені так торкатися, щоб корові не було боляче і не відповіла вона за цей біль копитом. Тому я стою назовні. Чую лише шум молока. І якщо на небі місяць, здається, що він дає молоко. Великий, наповнений незбагненною радістю місяць.
Завтра, шостого травня, день народження мого батька. Мені загалом важко сприймати смерть. Тим паче таку. Скільки не писав би і не аналізував, все одно, забуваю. Це звичайне явище, апробоване, людське. І про її, маю на увазі смерть, існування і не існування померлого яскраво і шокуюче свідчать побутові історії. Ось і тепер: щойно я підріс, він не купував собі новий одяг, казав, що носитиме мій старий. Це буде приємніше. Перед від’їздом до Іспанії, складаючи одяг, я інстинктивно відклав штани і сорочки, і тоді я побачив смерть і її цинічну посмішку. Такі нагадування — найжорстокіші й найдошкульніші. Найдошкульніші і непереможні.
Це було два роки тому. Уночі ми з батьком піднялися до літнього дому в Суребі. Повечеряли. Потім сіли і з балкона дослухалися до дзюркотіння річки. Світлячків не бачили. Вдивлялися в темряву і не знаходили. «Мабуть, переселилися в інші краї, сказав батько». — «Куди?» — запитав я. Батько не знав. А тепер знає. Колись і я знатиму. І ти знатимеш. Світлячки то тут живуть, то там.
Тепер я сам в озургетському домі, мати повертається сьогодні. Я захопився було чимось і геть забув, що треба випустити курей. Про це нагадав крик півня, і я так долетів до курника, ніби запізнювався на останній рейс літака чи на якісь важливі перемовини. Мої брати і сестри, цей, а до нього і чимало інших прикладів, ще більше зміцнили мою віру, що будь-яка радість, страх чи подібні речі — умовні, їхні масштаби не зміняються, зміняються лише контексти.
Людина переймається болем тих місцевостей, де сама перебуває: чи то у в’язниці, чи в тропічних джунглях, чи іде вона через натанебські лани до моря, чи мчить кабріолетом уздовж каліфорнійського узбережжя. Тому в потойбічному житті ми, мабуть, чекаємо на більшу радість чи ще більше страждання, бо на землі їхні межі окреслені.
Добридень, тату! Ти був надзвичайно скромним і працелюбним з-поміж усіх людей, яких я знав. Любив самотність. Тому гадаю, що там лежати тобі важко. Бо навколо багато людей. Твоє місце не там. Настало літо, і в ліщиннику трава дивується, що тебе нема. Й сам дивуюся, як ти, такий хворий, зміг зібрати і привезти стільки ліщини, яку й досі не продано. І якщо я її навіть і продам, то що робити з тими шаленими грошима, з найбільшими і найважчими грошима у світі! Мабуть, пам’ятаєш, як ти вечорами розповідав мені свої сновидіння й виводив мене на цвинтар власних нездійснених мрій. Ти хотів побачити Всесвіт, але вистачило двох автобусів, щоб провести тебе до межі. Тому віднині, куди не піду, візьму твою маленьку світлинку, і через неї дам тобі подивитися на інші села і міста. Хіба я не знаю напам’ять ті фрази, що мені скажуть: «який сенс обманювати себе, він все одно нічого не побачить, нічого не відчує, бо все, що має форму, рано чи пізно розвалиться і зникне». Знаю, та мені здається, що життя — то більше відчуття, ніж знання. І оскільки Всесвіт — це наше уявлення про нього, все буде так, як ми уявимо. Тому ти живий. Піднімайся і крокуй зі мною новими шляхами, Тату!