Післямова до Книги другої
«Квітень — безжальний місяць. Він — призвідник того, що на мертвій землі цвіте бузок».
Але до квітня — березень. Місяць помилок снігу на небі і квітів на землі, місяць до кінця не вимовлених слів. Це час, коли від котячих криків починають боліти зуби, коли шукають і знаходять корів, шукають — і не знаходять. Час перестиглої хурми, коли ти її їси, й у тебе склеюються пальці. Час, коли можна винести з підвалу мандарини і розігріти їх на печі, коли пора принести з горища виноградний компот і підігріти його на тій же печі. Час випробувати щілини парканів, на яких написано «Курей не тягати, тут злий пес!». Час ріллі і голосних розмов. Час, коли дні подовжуються, а печалі зменшуються. Час сказати сміливі слова, повертаючись зі школи: «Дозволь, я понесу твою сумку?».
Березень. А за ним квітень. «Квітень, безжальний місяць, призвідник того, що на мертвій землі цвіте бузок».
Я народився 10 квітня, трохи раніше, ніж мене чекали. Мій батько спав і раптом розреготався вві сні. Мама злякалася, і незабаром народився я. Після того випадку тато більше не реготав. Він взагалі рідко сміявся. А якщо і сміявся, то над тими казками, які ми читали з ним разом.
Усе життя батько шкодував про дві речі: про те, що не став чемпіоном світу з шахів і що в шістнадцять років із гвинтівки «геко» убив сову. Про останній випадок він розповідав мені зі сльозами на очах. Казав, що спочатку зрадів і кинувся до здобичі. Підбіг. Подивився на неї. А вона сказала йому поглядом: «Я летіла до своїх дітей!». Як вважав мій батько, більшого гріха не існує на цьому світі. Отже, мені здається, коли тато помирав, ця сова прилетіла до нього і сказала: «Летімо зі мною!». Батько злякався, та вона не мала страхітливого вигляду. І повторювала: «Летімо зі мною, я пробачила тобі». І тоді батько сів на сову, і вони полетіли, пташка і мій батько.
А ви мені кажете: ти ж знаєш, Гіоргі, смерть — це глуха і темна кімната. Смерть — це зникнення. Чи знаю я це? Можливо. Та я знаю і те, що, вигадуючи, людина залишається людиною. Інакше вона стає схожою на твердолобу бактерію. Твердолобу, але не в своїй уразливості. Для чого нам ця твердолобість, ця впертість, якщо в нас є розум і ми можемо придумувати щось гарне? Доти, поки не «зафіксовано летальний результат». Обманемося самі й обдуримо інших. Можливо, саме завдяки цій омані ми і залишаємося людьми. Або це й не омана зовсім? Може, й справді прилітала сова? Може ж, справді!