«Чи пам’ятаю я, як одружився? Звісно, пам’ятаю. З першою дружиною нас засватали. Ми з нею навіть словом не перемовилися жодного разу. Батьки наші домовилися між собою. До дружини підпускали лише після весілля. Сподобається вона чи ні — байдуже, все одно немає іншого шляху. Весілля справили й усе, дороги назад немає. Не можу сказати, що дружина мені дуже сподобалася, хоча були дівчата й гірші. Щастя, що мені не така дісталася. А якби моя дружина мені навіть і не сподобалася — куди підеш? Кохання? Еееех! У дитинстві — так, була любов! Але та дівчина вийшла заміж там, а я одружився тут. Так, раніше було сватання. Сьогодні такого немає».
У 90-ті роки в Гурії (як, напевно, і в інших краях), якщо хтось із подружжя вмирав, то на надгробку вдова чи вдівець обов’язково розміщували свій портрет. І було вказано дату народження живого чоловіка або дружини і тире — в очікуванні дати смерті. Дивовижне видовище. А в одному селі сталося геть несподіване: молода вдова вийшла заміж, а на могилі поряд із зображенням першого померлого чоловіка залишився її портрет. Його так ніхто і не прибрав, бо гурійська любов — велика і дивна.
«Я родом із гірської місцини, звідти і прийшла. Пішки, люба, пішки. Спустилися ми і вирушили до районного центру. Ледве дійшли. З дівером я була. У руках — валіза, а в ній — рушник. І більше нічого. Приїхали, жили бідніше бідного. Як я познайомилася зі своїм чоловіком? Закінчила технікум. І загалом, я ж не дурна! Працювала в Хідіставі. І ось одного разу йдемо ми (зі мною був мій товариш) пішки до району. Тоді не було ні легковиків, ані вантажівок. Іду і бачу мого чоловіка. Роботягою був, нещасний. І ось він стоїть, лагодить чийсь паркан. А очі в нього гарні, у цього бідолахи! А потім виявилося, що у нас із ним є спільна знайома Мері, яка працювала з ним на пошті. І ось я зустріла її та й питаю: “Слухай, а хто він? Той хлопець, кучерявий?”. А вона мені: “Е-е, ти, Ціціно, не знаєш, який він гарний!”. І більше нічого мені про нього не сказала. Якось пішла я в справі до району — гроші здавати, я тоді в магазині працювала. Іду дорогою і знову бачу його. Працює. Він на мене глянув, а я глянула на нього. Якесь враження справили один на одного. Ось тоді все і почалося. Тож заміж я виходила не по сватанню, а по любові. А ось сестру мою засватали».
Гнати горілку на краю долини, між гір, у хмарний вечір — це воістину один із наймістичніших актів. Червона земля, жолоб, напівпрозора 20-літрівка і бруд. Якщо захочеш пригадати якісь публічні збори в Грузії, то згадаєш саме це. А ще — як чистять кукурудзу і горіхи осінніми ночами, усім селом, голосно теревенячи. І по-особливому легке повітря, і майже прозорий місяць у небі. У ці ночі абсолютно інакше дихається, і все бачиться в інших барвах... Усе начебто засвідчує кінець чогось: можливо, непереборного болю, а після — і несподіваної, і заздалегідь визначеної, але привабливої легкості.
Я кохав кілька разів. І тоді, й опісля. Але завжди — з сумом і драматично. Те, як я кохав, важко співвіднести з моїм іміджем і стилем поведінки. А коли любов минала, в мені завжди ніби встановлювалася саме така погода: пізня осінь, холодні, легкі, прозорі ночі, наповнені запахом і шелестом кукурудзи. Ось так усе романтично і сентиментально.
Та є і третій спогад — акумулятор, крихітний телевізор і серіали. Ось де можна було побачити справжніх амурів-купідонів, особливо — у сценах із еротичним підтекстом. І косі погляди жінок у відповідь на зітхання чоловіків, у яких з’являлися на лобі напружені зморшки. У цьому плані чоловіки вільніші: «Іф-іф-іф[12], яка жінка — Моніка!». І найсміливіша відповідь дружин на такі вигуки: «Та щоб тобі кращої не бачити!». Та найпромовистіші — їхні обличчя, які ніби й нічого не виражають. Із застиглим поглядом, злегка зволоженими очима вони сидять у кутку, на пні, і дивляться на бразильське або венесуельське життя-буття, як лама, яка вдивляється в простір, що простягається далеко за обрій. А потім вони йшли додому, запалювали лампу. А потім лягали в ліжко. І деякий час лежали з розклепленими і вологими очима. Є в цьому частинка якогось вселенського смутку, без жодної іронії. Вселенського смутку, навіть більшого, ніж у віршах, які ми зараз пишемо.