«Я була дуже примхливою. Ні з ким не вела розмов. Якщо сьогодні з кимось поговорю, то завтра навіть і не гляну на нього. Й у таких ось примхах дожила до сорока років. А потім сказала собі, що все: відтепер, хто зверне на мене увагу, то... Загалом, розвернулась я і махнула на все рукою.
А одного разу, в звичайний січневий день зайшла до нас одна літня жінка. Виявляється, між нею і моєю матір’ю тривало листування. Хотіли нишком провернути одну справу. Ну, посватати мене. А я і гадки про це не мала. Дивлюся — прийшла жінка. Та яка жінка! Поговорили вони з мамою, і вона зібралася йти: “Піду-но я додому. Про все вам повідомлю”. Ця жінка зміряла мене поглядом, з ніг до голови оглянула. А я сміюся, не плакати ж мені. Взяла і зуби свої їй показала, а вона каже: мовляв, лише через ці зуби візьмуся за неї. Пішла, а трохи згодом зателефонувала: ми тут готуємося, і ви там готуйтеся. Я, як і раніше, нічого не знаю. І ось вони до нас прийшли, і мама каже мені: “Знайомся, це твоя майбутня свекруха!”. Думаю собі: “Ех, куди бігти від цієї жінки?!”. А в серці моїм вона чомусь засіла, хороша жінка. Ну, прийшла вона знову і каже, мовляв, її син так напивається, що аж на стіни лізе. А я думаю, як це на стіни лізе?! Не може такого бути. Брехня все! Так і тривало: то ми пошлемо до них людину, то вони до нас. І я подумала: хай буде, що буде! Чим же тут зарадиш! Усе це так. Але де він живе? Нічого не знаю. Ну, і пішла. Іду лісом, іду, а дорога не кінчається, чуєш, не кінчається, не кінчається. Зрештою, прийшла до маленького будинку. “Куди тепер дінешся! Нічого не вдієш”, — подумала. Розсміялася, і сіли ми за стіл. І пішло-поїхало. І пили, і співали. Виявилося, що у того хлопця, мого майбутнього чоловіка, була дружина. Померла. А та жінка, яка до нас приходила, не його мати, як я гадала, а мати його дружини — тобто його колишня теща. А я її називала мамою, поки мій чоловік, Шота, не сказав мені, що це теща, яка не захотіла від нього йти і залишилася з ним. Характерами, сказав, зійшлися. А моя справжня мати, каже, живе не тут. “А де?” — цікавлюся в нього. “А он, поруч живе”, — відповів Шота. Відтоді я їх обох називала мамами, і було у мене три матері. Ось така я була багата».
Якось Гела, мій двоюрідний брат, який нині став отцем Давидом, тобто священиком, розповів мені одну цікаву історію. Це розповідь місцевого пастиря, людини чесної, якій можна довіряти. В одному гурійському селі, назву якого я не скажу, помирав відомий атеїст. Його імені теж не назву, бо місцеві легко впізнають цього персонажа. Коротше, вмирала ця людина і ніяк не визнавала існування Господа. До яких лишень хитрощів не вдавалися його віруючі діти, чого тільки не обіцяли батькові і на цьому, й на тому світі, та все марно.
Одного разу він несподівано наказав: «Приведіть мені священика, я маю сповідатися». Діти зраділи й одразу привели священика. Батюшка ввійшов до вмираючого, майже одразу ж і вийшов і не міг приховати посмішки: «Він сказав мені: коли помру, то поховайте мене біля входу до храму. Буду підглядати за жінками, які входитимуть до храму».
А я сидів на гойдалці. У сусідів. До них зайшла дівчинка, яка приїхала до когось у гості. З чорним волоссям і глузливими очима. Сказала, що бабуся Нора просить слоїк цукру для кави, на тиждень. Поки Авто не привезе з міста. Я ще більше розгойдав гойдалку. Серце моє забилося від погляду цієї дівчинки. Я думав, що вона дивиться на мене. І в той момент захотів, щоб у мене знайшовся не слоїк, а мішок цукру або цілий цукровий завод. І тоді я написав свої перші вірші. У розлюченому настрої. Поему написав. У стилі Важа Пшавела. Тільки події відбувалися на цукровій плантації. А я вбивав плантатора і змушував рабів носити мішки з цукром дівчинці на ім’я Елемандра, яка жила в далекому краю. Любов — насправді велика справа.
— Як давно померла ваша дружина?
— Сім років ось-ось виповниться. Так, сім.
— І ви вирішили знову одружитися?
— Так.
— Скільки вам років?
— 63.
— Уже намагалися одружитися?
— Звісно!
— Як?
— Я познайомився з однією жінкою. Вона дала оголошення в журналі «Сарке»[13]. Ми спілкувалися по телефону. Зрештою, справу так і не залагодити.
— Чому?
— Та хіба я знаю!
— А ще збираєтеся пробувати?
— Без сумніву.
— А якщо заздалегідь не побачите наречену своїми очима, по телефону зможете одружитися?
— Я довіряю людям.
В одного мого прадіда було чотири дружини, одну з них він вигнав через те, що та вчасно не розставила тарілки перед гостями. Моя бабуся казала про свого свекра, що він був похмурим відлюдьком і не знав ні любові, ні всього іншого.