Я обернувся. Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.
— А я знаю, як тебе звати, — довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
— Не може такого бути.
— От і може таке бути, — показує чорнява свої рідкуваті зуби.
— Звідки ж ти дізналась?
— А зимою, пам'ятаєш?… — пирснула вона.
— Що зимою?
— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?…
Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.
— Я тоді й подумала: сміливий ти!
— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.
Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:
— Ні, не хочу.
— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.
— Правда, смачні?
— Смачні. — Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. — А як тебе звати?
— Любою.
— І що ти робиш тут?
— Пасіку доглядаю.
— Сама?
— Сама-самісінька, — посмутніли посіверілі уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
— А де ж твої батьки?
— Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною.
— А ти часом не бачила, що то за жінка нещодавно у ліс пішла? — махаю рукою на той край загороди.
— В терновій хустці?
— В терновій.
— То моя тітка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вміє співати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пісні, щоб не принаджувала людей на голос.
— Он як! — Знову відпливла од мене казка, і жаль стало тітки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнім літом, що йде по землі й творить свої дива.
— Ти не хочеш подивитися на наш курінь? — торкає мене за рукав Люба.
— А що там є?
— Нічого такого, та мені славно, а ввечері затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
— Звідки ти знаєш? — дивуюсь я.
— Знаю, — таємниче каже дівчина. — Хтось мені в лісі шепнув на оце вухо.
— Хто ж тобі шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничість із обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
— Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала попові черешні й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
— Дуже славна, — погоджуюсь я.
— А бачив, як вона вишиває гарно?
— Бачив.
— Вона якось у нас трохи вишивала, і не дівочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
— І це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну і я більше не побачу її.
— А в нас дома козеня є, — дівчині все хочеться розказати мені. — Тато взимку знайшов його з перебитою ніжкою.
— А в нас автомобіль був.
— Автомобіль? — не йме віри дівчина і широко дивиться на мене. — Може, не автомобіль, а чортопхайка?
— Ні, справжнісінький, на чотирьох колесах, автомобіль, — радію, що маю чим здивувати дівчину. Та й не тільки її! Коли треба збити пиху комусь із хвальків, я завжди перемагаю їх колишнім автомобілем, що був у нас аж два дні.
— Де ж ви взяли справжнісінького автомобіля? — вірить і не вірить Люба моїм словам.
— Хай тобі тато про це розповість — він повинен знати. — Кажу так, ніби й не хочеться розповідати про торішню історію.
— Ні, ні, я хочу від тебе почути, — заіскрились оченята. — Це так цікаво.
— Тоді слухай. Торік, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу відступало військо Пілсудського. От воно, утікаючи, й покинуло підбитий автомобіль. Коли люди сказали про це дідусеві, то він побіг до нього, наче молодий, а потім на волах привіз до себе цю машину. Тоді було нам усім роботи. Дідусь і їсти не відходив від автомобіля, бо ніколи не мав діла з такою машинерією, а розібратися хотілося до кінця.
— І не побоявся? — аж зойкнула дівчина.
— Чого ж боятись?
— А може, там чорт сидів, що тягне машину?
— Машину тягне не чорт, а мотор.
— Хто його знає, — засумнівалась Люба. — У нас люди по-різному кажуть. Ну, а далі що?
— Помордувався, помарудився дідусь біля машини, і вона ожила: запчихала, загула, затремтіла й поїхала. Вона може їхати вперед і назад. Тоді посадив мене дідусь коло себе на ремінну подушку з пружинами, й ми почали навідуватись до близької і далекої рідні. Що вже інтересно було — і не питай: люди скрізь вибігають подивитись на чудо, жінки страхаються і хрестяться, дітвора бігцем за нами лупить і на дурницю, як може, чіпляється ззаду, собаки валують, під колеса кидаються, кури й гуси розлітаються, аж пух і пір'я сиплеться, а ми з дідом так уже пишаємося і так підгуцикуємо на панському ремінні, наче все життя не злазили з автомобілів.
— І гарно було їхати?
— І гарно, і м'яко.
— Може, і я колись покатаюсь на такій машині, — замріяно посміхнулась Люба.
— І це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.
— А куди ж ви поділи свого автомобіля?
— У нас його хотіли на дурничку якісь шпікулянти за мило вициганити. Вони і просили, і страхали діда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пілсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобіль десяток довгих брусків солдатського мила, а дідусь сказав, що ми іще можемо білою глиною прати шмаття. Тоді на торг нагодився титар. Йому не машина була потрібна, хотів видерти ремінь із подушок. Таке вар'ятство дуже розізлило дідуся, і він сказав, що гріх дерти шкуру з чоловіка, а ремінь з машини. А титар сказав, що він більше розбирається в гріхах, аніж той, хто порізав на дрова фігури апостолів. Після цього дідусь пішов на пораду, як йому бути, до дядька Себастіяна, а далі здав машину в повіт. І за це ми маємо подяку від самої Революції.
— А в нашого діда Революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала.
— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастіяна, і дівчина погоджується зі мною, а далі згадує, що мені вже час рвати ягоди.
— Хочеш я тебе до найкращої черешні поведу? Її тітка Василина зве «піснею».
— Чого ж вона її так зве?
— Бо ці черешні дуже гарні, й на них найбільше тримається роса, як на тітчиних піснях сльози.
Ми обоє смутніємо, мовчки перелазимо через вориння і травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тієї черешні, яка найбільше тримає роси. Вона, гінка й кучерява, лише кілька ступнів одійшла від лісу й вигойдує в собі сонце, на її гілках красуються не окремі ягоди, а цілі віночки. Ось кілька таких віночків я й принесу Мар'яні замість сережок.
— Лізь, — каже мені Люба.
— Може, й тебе підсадити?
— Не треба, я суниці збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дівчина зігнулась, вишукуючи в траві суниці, а я поліз на черешню. Рвати ягоди на такому дереві — любота: потягнеш віночок до себе — і в руці аж сміються мальованими щічками добірні черешні… Я й досі, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало наші садоводи і селекціонери дослідили багатющі скарби природи й народної селекції…
Через якийсь час до мене залетіла пісня про гай-розмай і про ту любов, яку розбили вороги. А коли віджурилася пісня, хтось під коріння деревам, а далі й на трави кинув таких веселощів, що в мене й на черешні затанцювали ноги. Я підвівся вгору, щоб розгледіти, що робиться внизу. В лісі, наспівуючи собі, на сонячнім кружальці аж вививалася в танку маленька дівоча постать, їй, видати, ніяк не хотілося відходити від сонячного кола, яке підсвічувало веселі босі ноженята, і Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.