— Сядь, — чемно припросив кошовий. — Нехай поли не висять.
Коли царевич сів, усім якось полегшало, випили ще по чарі, і гетьманський посланець Зуб, примруживши зизе око та підсмикнувши рукави киреї, звернувся до Симеона з такими словами:
— Я незабаром вертатимуся до нашого гетьмана Івана Самойловича, то чи не хотів би ти написати своєю рукою листа до рідного батечка? Та й самому гетьману можеш написати, а я передам твоє письмо прямо з рук у руки.
— Гетьманові передай мій уклін усно, що тут писати, — мовив Симеон. — А до царя-батечка я не можу передавати листів, бо їх так чи так перехоплять бояри. Хіба ти не знаєш, як ці негідники ненавидять царських дітей? Вони б усіх государевих спадкоємців передушили, аби захопити кормило. Смішне і дурне ти кажеш, пане Зубе, я дивуюся з тебе.
Зуб ніяково примовк і не знав, куди подіти свої замащені риб’ячим жиром руки.
— Про мене, Семене, — буркнув він, облизуючи пальці.
Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, і подумав, що це він його зневажливо назвав Семеном, через те вирішив присоромити Зуба ще дужче.
— Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки цареві? Вхожий ти в государеві палати?
— Ні, — відповів Зуб. — До гетьмана можу підійти коли завгодно, а до царя — то й гетьмана сплоха не пустять.
— Не пустять, — в один голос підтвердили діди-райці. — Викотять, як бджоли муху.
— Ото ж бо! — сказав Симеон. — І немає у мене такого чоловіка, щоб я міг передати листа через нього прямо в руки батенькові. Надто багато ворогів у мене. Тому прошу всіх вас, панове запорожці, а особливо тебе, пане кошовий отамане, нікому з московських людей не говорити про мене.
— Боже збав, своя хата — покришка, — сказав дід Покришка. — У нас на Запорожжі, щоб ти знав, кожна тайна і кожен курінь під покришкою, звідси не вислизне жоден секрет.
— Не вислизне, — затрусили вусами діди-райці Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис і Перепічка.
— Я так розумію, що ти до нас прибився не з доброго дива, — мовив Сірко, посмоктуючи люлечку-черепушку. — Щось же тебе привело саме до нас? Не Іван же Міюський?
— Мене привела до вас сама доля, — сказав Симеон.
— Он як! Тоді ми готові тебе вислухати. Від початку і до кінця.
— Добре, — погодився він і, кашлянувши в кулак, щоб прочистити голос, розпочав свою неймовірну оповідь.
Розділ ІІІ,
з якого дізнаємося про жахливу витівку малолітнього Симеона, його умертвіння рідною матір’ю та про подальші поневіряння царевича
Він сказав, що спершу йому, малому, жилося в царських палатах, як у Бога за пазухою. Він був улюбленцем-пестунчиком царя-батенька Олексія Михайловича й цариці-матінки Мар’ї Іллівни. Вони зі своїх дітей нікого так не любили, як його, навіть дочку Софію, не кажучи вже про Федора чи Івана. А кого люблять найдужче — тому й дозволяється найбільше, і малому Сьомці (так його тоді називали), вільно було гуляти де схоче. Батенько Олексій часто брав його до своєї канцелярії, садовив собі на коліна, і хай там що — чи посли, чи бояри, а Сьомка грався його печаткою, каламарем, гусячим пером або висмикував волосини з царевої чорної бороди. Чого він тільки не витівав, усе йому прощалося. Чи каламар перекине й виллє чорнило на царську грамоту, чи підкрадеться до когось із бояр і надзюрить йому за халяву в чобіт (він змалечку терпіти не міг бояр), чи навіть купку накладе комусь у шапку, — все Сьомці сходило з рук.
Але матінка Мар’я Іллівна дуже гнівалася, коли він капостив її батькові, а своєму дідусеві Іллі Даниловичу Милославському. Видно, вона тата свого любила не менше за сина, тому сварила Сьомку за каверзи, які він влаштовував дідові Іллі Милославському. Ну, дід дідом, але ж він теж був боярином, то Сьомка і йому давав занюхати табаки. Дражнився з нього, обзивав старим віслюком або кривою ковінькою, бо Милославський накульгував трохи, кривий був.
— Підожди! — перебив Симеона старий Перепічка. — То ти й тоді з ними балакав по-нашому? У царських палатах?
— Ну, здрастуйте! — здивовано подивився на Перепічку Симеон. — Я тоді вашої мови не чув і не знав, що така є на світі. Звідки?
— Ну, а гетьмани ж наші, вони що — до царя не заходили?
— Ваших гетьманів бояри туди й на поріг не пускали, — сказав Симеон. — Вони в Малоросійському приказі[11] поклони били.
— Добре, не перебивайте, батьку! — чемно попросив Сірко старого Перепічку. — Давайте послухаємо, що було далі.