Кирик прискакав до Христусі, як справжній козак, і похвалився, що знов від’їжджає, але він до неї неодмінно повернеться. Кирик її дуже любить. Він за нею сохне.
— Ненавиджу, — сказала Христуся.
Через день і ніч вони з Богуном переїхали Дике поле.
— Як звати мого коня? — спитав у Богуна Кирик.
— А то вже ти сам мусиш його назвати, — сказав полковник.
Минали гомінкі пінисті Дніпровські пороги, перепливали кіньми річки, стоячи на сідлах, і якби хтось подивився здалеку, то подумав би, що запорожці пливуть по воді на своїх підошвах. Поки доїхали, Кирик став добрим їздцем, а кінь його звався Гервасієм. Був таким розумним, що йому личило людське ім’я.
Богун привіз Кирика на невеличкий острів, званий Жаб’ячим, що ховався далеко в плавнях, куди, здавалося, не ступала людська нога. Вони продиралися крізь густі зарості вільхи, верболозу, свидини, свербивусу; сполохане птаство зграями випурхувало з чагарників, зачіпаючись за колюче гілля крилами, і з несамовитим кряканням, фурканням, кахканням губило пір’я. Вужі, гадюки, жаби порскали з-під кінських копит в усі боки; під воду ховалися бобри та виднихи[14], а з мілин визирали здоровецькі, завбільшки до ліктя, раки, витріщивши на приїжджих булькаті очі.
Богун із Кириком виїхали на галявинку, де стояла очеретяна хата. Стіни, покрівля, призьба — все було з очерету. На призьбі сидів старий у білій полотняній сорочці, у білих шароварах і босий. Його вуса й оселедець теж були білі, у вусі поблискувала сережка. Старий лущив квасолю і складав її в білий липовий кадібець.
— Привіз? — спитав білий дід.
— Привіз, батьку, — відказав Богун. — Кирику, це навчитель Кміта.
Кирик приклав руку до серця і вклонився старому.
— Ти часом не Кирилів Лупиносів син? — звів той на Кирика несподівано молоді, наче позичені, очі.
— Його.
— Тоді скажи мені, хлопче, — повеселішав старий. — Чого ось такий добрий біб, як квасоля, не любить жодна животина, окрім людини? Навіть кузка в ній не заводиться. А в цьому бобові більше сили, ніж у горосі чи гречці.
— Що є поживним для людини, не завжди є корисним для животини, — відповів Кирик. — Завелика сила згубна для того, хто не вмістить її у кволому тілі. Це як пара в казані. Коли її надмір, вона зриває покришку.
Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю.
— Гм, — всміхнувся сам до себе старий. — Ти, я бачу, навчався в Київській академії?
— Було, — зізнався Кирик.
— А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?
— Як… по-людському?
— Просто, — мовив Кміта. — Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.
Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.
Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.
— Нічого, — сказав старий Кміта до Богуна. — Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.
Богун схвально кивнув: виб’ємо.
Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.
— А скільки тут квасолин? — спитав він.
— Тисяча і сто дві, — відповів Кирик.
— Як ти їх полічив?
— Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, — сказав Кирик.
— Дотепно, — кивнув Кміта.
Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.
— В якій руці? — спитав старий.
— Ні в якій.
— Як то ні в якій?
— Бо вона в мене, — Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.
Полковник Богун аж засвітився.
— То як? — спитав він. — Видно, що Лупиносів син?
— Візьму його, — погодився Кміта. — Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.
У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.
— О, вже розходилися, — сказав Кміта. — Нагадують придибайлам, чий це острів.
— А де вони? — спитав Богун.
— Хто — жаби?
— Та ні, халамидники.
— Під водою, — Кміта показав на саджавку. — Вже давно там сидять і не дихають.
Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.
— А що, молодці, — запитав старий, — чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?
— Ні, — сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. — Якесь дурне жабеня вхопило та відразу ж і виплюнуло!