Та найдужче він тішився тим, що приловчився зупиняти шаблею вітер, рубати його на дрібніші вітерці та змінювати їхній напрямок.
Кміта навчив Кирика, Гирю і Костогриза брати велику вигоду від характерної вдяганки заморочників — короткої чорної ряси з клобуком, бо рясу, казав старий навчитель, придумали не попи й не ченці, її вигадали наші пращури-характерники, волхви, задовго до Різдва Христового. Винайшли, бачте, таку рясну, тобто простору, опанчу, через те й назвали її рясою. І немає хитрішої бойової одежини, ніж ряса з клобуком, у неї козак може сховатися з головою, так що й не розбереш, хто перед тобою, але це ще не все, більше вигод від ряси пізнаєте самі, як прийдеться.
Під рукою Кміти вони повсякчас муштрували своїх коней до всіляких корисних штукенцій, і згодом Кириків кебетний Гервасій легко ходив на задніх ногах, пересувався поповзом, брав слід не згірше за вченого пса, перекидався на спину, і тоді Кирик ставав на Гервасієві копита, а кінь підкидав його вгору так, що Кирик міг перелетіти через найвищий мур.
Після п’яти років навчання Кміта сказав:
— Натомився я з вами, хлопці, та й ви не їли квасолю даремно. Тепер ідіть до Сірка, нехай він вас випробовує.
Вони втрьох стояли перед старим Кмітою зовсім не такі, якими прийшли до нього. Витяглися, набралися розуму, хисту, Гиря рівно тримав на шиї свою гирю, яка раніше викручувала йому в’язи то на ліве, то на праве плече; Костогриз світив великими й білими, мов квасоля, зубами, що ними він міг перегризти найтовще дерево, як той бобер, або легко відкусити замка на брамі в’язничних воріт чи пожувати ґрати; Кирик же був викапаний Кирило Лупиніс, що загинув під Берестечком, він якраз досяг його віку і сприту.
Кміта востаннє поглянув на своїх химородників, жаль підступив йому до двох сердець, які билися в його грудях по обидва боки біля ребер.
У саджавці гірко заголосили жаби, вони вже звикли до Кирика, Гирі й Костогриза, як до рідних. Жаби всі як одна до найменшого пуголовка випірнули на поверхню саджавки, верещали, роздуваючи міхури над вухами, й дивилися на Кирика, Гирю і Костогриза вибалушеними очима.
— Цитьте! — сказав їм Кміта, бо вони додавали старому ще більшого жалю.
Жаби всі до одної здули свої міхури й замовкли.
— Еге ж, втомився я, — повторив Кміта. — Передайте Сіркові, щоб більше до мене нікого не присилали. Хочу спочити. А ви, як буде нагода, провідайте старого.
Щоб угамувати жалість, він запалив чудернацьку люльку, що висіла в нього на шнурочку на грудях, — чашечка люльки була ліплена з третього болота, а цибух зроблений із міцного конопляного стебла.
Запалив, пакнув сивою хмаркою, а коли дим розвіявся, то разом із ним здиміли й учні старого Кміти.
Розділ V,
у якому йдеться про велике хвилювання, що сколихнуло Москву через появу на Січі царевича, та про нагальне посольство на Запорожжя
Звістка про царевича швидко долетіла до гетьмана Івана Самойловича через його посланця Зуба, а від гетьмана — до Москви. Ця новина вдарила царя Олексія Михайловича в самісіньке серце і так занепокоїла бояр, що вони забули про турків, які ось-ось мали вдертися в їхні кордони.
Цар негайно відрядив в Україну двох надійних послів — сотника московських стрільців Василія Чадуєва та піддячого Малоросійського приказу Сємьона Щоголєва. Нехай під охороною десятка ратних людей спершу їдуть до гетьмана, візьмуть у нього провідників і мчать прямо на Січ до кошового Сірка.
Від Москви до Батурина лежав сніг, а сани, як відомо, біжать удвічі швидше за колісний повіз, і вже 21 грудня Чадуєв і Щоголєв були в Самойловича. Який царевич? — визвірилися вони на гетьмана. — Який Симеон Олексійович? Увесь світ знає, що благовірний государ Симеон помер ще малолітком і похований у присутності вселенського патріарха Паїсія та всього московського духовенства. Що там ці ваші запорожці знов баламутять!
Гетьман Самойлович тільки розвів руками: управи на них немає.
Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв попросили дати їм військових товаришів для супроводу та добрих коней, бо далі саньми не поїдеш. Далі снігу не було.
«У нас взагалі стояли теплі зими, — подумав Самойлович, — поки ви, москалі, не понаносили сюди холоду своїми лаптями».
І він сказав майже зловтішно:
— А вам не можна на Січ!
— Каму? Нам? — витріщилися на гетьмана посли.
— Там зараз чума, — остудив їх Самойлович.
Чадуєв і Щоголєв розгубилися. А як же… як же туди прийшов цей самозванець? Чи він не боїться ні чуми, ні Бога?