В 1917 році Левитський уже наближався до 60 років (народжений 1859 р.). Двадцять років перед тим він викликав захоплення своїми кооперативними планами. У великих російських щоденниках про нього писали: «Навіть Маркс від щирого серця оплесками вітав би ці заходи».
В. І. Ленін накидався на Левитського зі своїх позицій. Ленінові дуже не подобалося те, що Левитський планував навіть забезпечування життя селян.
Тепер в Українській Радянській Енциклопедії Левитського називають ліберальним народником, але не пишуть про те, що й досі селянин не має нічого того, що пропонував артільний батько у 1897 році.
Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсінькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайності прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки — половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.
Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник.
Пізнє літо 1917 р., Херсонський губерніальний з'їзд. Приїхали і ми, демократичні українці з Єлисавету. Мандатна Комісія в забрудненому вчорашньому губернаторському палаці не хоче визнати нашого мандата — від Українського Робітничого Клубу. Кажуть нам — це ж не політична партія, не стандартна організація. Нарешті визнають. З'їзд відкриває Комісар Петроградського Тимчасового Уряду Юренєв в якомусь дерев’яному літньому театрі. Багато селян. До Президії, звичайно, обирають і Миколу Васильовича. Українські позиції не дуже міцні. Уже під час з’їзду в одному автомобілі з Одеси приїздять Всеволод Голубович, есер, і Володимир М. Чехівський, есдек. Пам’ятаю запорошений сірим пилом чорний капелюх Чехівського, після подорожі у відкритому автомобілі. Засідаємо з ними ми всі, есери і есдеки разом, в херсонській Просвіті. Вчорашня їдальня чи зала з акуратними меблями якоїсь скромної родини дає притулок всім разом — есдекам і есерам, Голубович і Чехівський тут не для партійної роботи, а щоб зміцнити загальні українські позиції.
Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до залі український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо «Ще не вмерла Україна». Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор. Хоч він і не промовець для таких оказій, не вистачає виразності і стилю 1917 року, проте все йде гаразд. Ілько Гаврилюк, український есер, в уніформі воєнного чиновника, не офіцер, але з претензіями на військовість, доводить з’їздові, що він також син селянина, як і вони. Делегати і йому оплескують. Трохи проясніло.
Але раптом просить слова товариш Феофілактов. Високий, білявий, атлетична фігура. Голос мітинговий, партійність — російський есер, говорить по-російському чисто.
На цьому з’їзді української губернії Феофілактов показував усі досконалі прийоми промовця тих часів. Ми не мали таких горлохватів, наш репертуар був м’якший, ліричніший.
— Це добра річ,— казав він про український прапор.— Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу.— Тут і без того могутній голосовий апарат нашого промовця дужчає, він бере високі ноти, він уже не говорить, він сурмить про Марусю Спірідонову,[8] тодішню героїню російських есерів, про братерство всіх трудящих, і все показує на червоний прапор, і все підносить до небес російську революцію, і все обіцяє землю і волю, і знову про Марусю Спірідонову. А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові.
І здавалося мені, молодому, що Феофілактови далі цього літнього театру не підуть. Навколо ще був, хоч і розворушений, але ще старий Херсон, тільки без губернатора і без поліції. Не замітано і насмічено в колишньому будинку губернатора, але місто ще чисте, ще на пристані гори великих темних кавунів «туманів». Ще після засідань ми сидимо в нічному трактирі, де багато візників, і перед нами стоїть «пара чай», всеросійський чайний ритуал: великий білий круглий чайник і з ним менший, і цукор, і цитрина. Ще можна посидіти в кафе на головній вулиці. Після з’їзду поїдуть селяни додому ще спокійними шляхами Херсонщини. Проголосували резолюції про землю, про Установчі Збори, а вдома чекають, непевність.
8
Російська терористка, була дуже відома в зв’язку з тим, що царські жандарми, допитуючи її, гасили цигарки в неї на грудях.