Уже тривожно свистять паротяги сімнадцятого року і все швидко міняється.
Сунуть з півночі хвилі максималізму.
Скоро приходить 1918 рік. Надійні гасла посилає народам Москва, а сам Ленін обіцяє «самоопределение вплоть до отделения».
Київ пережив уже дуже тяжкі часи на початку року. Муравйов з Дарниці наказав бити по Києву, як він казав: «по попам, по церквам, по монастирям». Згорів будинок Грушевського, Червона Гвардія захопила місто, убивали на вулицях людей, якщо находили посвідку написану українською мовою. Це був перший український погром.
Я зустрів Левитського в березні 1918 р. В Києві за Центральної Ради.
Чоломкаємося. Якесь ніби чуже лице і поцілунок колючий. Невже це Батько Левитський? Де вуса? Не може бути!
— Що це, Миколо Васильовичу? Як же це?
— Так, так, голубчику. Довелося поголитися. Самоопределение, голубчику, самоопределение вплоть до отделения... усов.
— Розумію. Убили б тебе, батьку, за вуса, як убивали інших за портрет Шевченка.
За совєтської влади доживав Левитський непомітно свого віку. Ліберальне минуле давало йому тоді право на тихе життя. Це був час, коли влада ніби думала словами Пушкінського розбійника:
Батько Левитський помер у Києві в грудні 1936 року своєю смертю.
Своєю смертю, бо не переступив порога 1937 року. Невідомо, як би склалася його доля, бо в тому тридцять сьомому році старість уже не могла оборонити.
Тоді й старого кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка не пожаліли.
МІЙ УЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ
В колишньому Комерційному Інституті, перейменованому на Комуністичний Університет ім. Артема, в 1922 році в читальні можна було дістати закордонні видання і я ходив туди. Часи були ще ліберальні. Зустрів там Миколу Терентійовича Улезка, він викладав у новому Ком. Університеті.
Улезко був моїм учителем історії, він з’явився в Єлисаветградській гімназії перед першою війною. Округла, негуста, чорнява борода, якась кошлата з початком сивини і дуже розумні, повні життя очі. Гострі рухи задовгих рук; він мав дефект спинного хребта, руки й ноги були непропорційні.
Іронічний і дотепний, він називав «преторіянцями» дежурних у класі, що стояли біля чорної дошки. Ми ж, уражені незвичайною постаттю нового історика, позаочі прозвали його «ахеєць»[9] — зв’язали його з Грецією.
Формений сюртук, хоч і незаношений, завжди в крейді, бо він любив писати на дошці дати і схеми. Проте він не був мундирний учитель.
Перед гімназистами сьомого і восьмого класу наш «ахеєць» читав замість звичайного «уроку» напівуніверситетські лекції. І за часів реакційного міністра освіти Л. А. Кассо ми, гімназисти, поза всякою програмою, слухали, як докладно і з любов’ю Улезко говорив нам про війни Хмельницького і писав на дошці назви великих битв, цифри реєстрів козацьких, етапи великої козацької війни.
Коли настала революція, М. Т. Улезко в залі Дворянського зібрання читав лекції про французьку революцію. У нього був готовий переклад на українську мову першої частини «Фауста» Й. В. Ґете — наш учитель-історик учився в Гейдельберзькому Університеті і любив літературу. У двадцятих роках, уже в Харкові цей переклад був надрукований.
Українська провінція порожніла. Багатьом не знайшлося звичної роботи. Де міг прикласти свої знання Улезко у провінційному совєтському Єлисаветграді, коли змінилася до кореня система освіти, змінилися люди?
В той час запустіння нашої провінції росли нові адміністративні центри — Москва, Харків.
Улезко був серед перших, що покинули провінцію.
Українці дуже поволі залишали сталі місця і дуже поволі приймали нову владу.
ТАМ, ДЕ БУЛА ЮНІСТЬ.
Там, де літо
Ще все триває пахощами липня
І квітне невечірній день дитинства.
Євген Маланюк
Є такі речі — ніби воно й дрібниця й не коштовне, а ти все виймаєш його з шухляди, все дивишся і не хочеш одвести очей. Чому? Бо колись його торкалася рука дорогої тобі людини.