Приходить 1914 рік, війна, російська армія, фронт, українська армія,
І в листопаді 1920 року той день, коли
От і чужина. І на цій чужині творчо вибухає те, чим наснажила Євгена його Степова Україна, вся Україна, земля і люди, предки і сучасники.
А юність зосталася там, вдома. І от ми з вами наче пройшли тихою зеленою вуличкою. Ми побачили дерев’яні ворота і фіртку. Дзвоника нема, і ми постукали клямкою. Якийсь м’який жіночий голос сказав нам: «Заходьте». І ми зайшли. Ми зайшли у наше минуле. Ми побули там. І з нами був такий високий юнак — реаліст Женя Маланюк.
ПОЕТ ВОРОНИЙ — МИРГОРОД
Чуєш сурми заграли,
Час розплати настав.
В Інтернаціоналі
Здобудем людських прав.
(Переклад М. Вороного).
Поезії Миколи Вороного я знав здавна. В пам’яті моїй зберігалося їх чимало.
Народолюбна поезія недавніх часів, як:
безумовно промовляла до мене. Але тому, що мої зв’язки з селом були нетривалі — міський і спокушений іншими літературами юнак хотів більшого.
У Вороного теми були багатші, він був модерніший.
На фотографії автор — інтелігент, з пенсне на шнурочку. Були й байронічні віршики, які я з цікавістю заучував:
Приймав я і це українізоване видання Чайльд Гарольда.
Познайомитися з Вороним довелося вже тоді, коли він повернувся з еміграції.
В театрі Мусурі вдень святковано роковини Івана Франка. Мабуть, це був 1926 або 1927 рік. Цей великий театр з дерев’яними кріслами і голими прозаїчними стінами не створював враження інтимності. Ми звикли до інтимніших, менших зал, ми довго не могли позбутися трохи сектантського, але заразом родинного стилю в святкуваннях.
На цей раз уже і сліду того вужчого родинного характеру не було. Квитки розподілено по установах через профспілки і публіка була різноманітна — масова публіка Харкова, далеко ширша за звичну «свідому» українську аудиторію. Вона поводилася свобідніше, рухливо, як люди на мітингах.
Доповідь у сіро освітленій, несвятковій залі читав галицький політик, що прибув до УРСР з великими надіями, яким, звичайно, аж ніяк не судилося розцвісти.
В мистецькій частині я побачив Вороного. Він декламував «Каменярів». Здається, Вороний мав відношення до театру, але цей виступ не запалював. У поганій акустиці залі голос звучав тьмяно і скромна фігура в піджачку була не імпозантна.
Я дозволив собі навіть недоречне порівняння.
В 1918 році в Єлисаветградському театрі на студентському спектаклі, де тільки нас двоє — я і мій приятель студент із семінаристів Писаренко — представляли українство. Писаренко негнучким голосом, але сильним баритоном виводив далеко краще: «Лупайте цю скалу!»
Ближче я пізнав поета в Миргороді. Був останній рік перед голодом. Іще відбувався базар біля церкви. Крамниць на головній вулиці не було, невиразні постаті на тихих вулицях, звична картина облинялого повітового міста совєтської доби. Відчувався подекуди Гоголь, але поза Миргородом, в ароматі степів, у верхів’ях тополь.
Івана Івановича й Івана Никифоровича легко розпізнати серед жителів. Вони зробилися радянськими службовцями і потихеньку проявляють свої характери в нових умовах. Тепер такі історії називаються новим, не гоголівським іменем — склока.
Я тут на два тижні; мама тут приймає ванни і п’є миргородську цілющу воду. Курорт дуже скромний. Вода добра і він міг би бути більший, але і за те спасибі старому буржуазному повітовому земству. Садок мізерний з молодих дерев. Через кладку за Хоролом, річкою малою з зеленими низькими берегами, є Шевченківське місце. Тут був маєток Ковалевських, тут Шевченко гостював і ще не зрубали дерева, під яким сидів поет.
В садочку народу побачиш з півдюжини, не більше. Гуляють собі двоє: Вороний із сином. Вороний такий самий, як бачив його на сцені — звичайний. А син, молодий, з пишним золотим волоссям, гарний і світлий. Батько каже, що знайшов сина після довгих років, можна зрозуміти, що син виріс без батька, може були якісь особливі родинні обставини.
Які ж вони неоднакові. Син Марко, теж поет, псевдонім Антіох, цей уже не напише:
І форма досконала, і зміст — навіки вирвався з передреволюційного життя, ніколи в ньому не жив, людина нова. І характер відкритий, певний себе, радісно розкриває себе іншим.
Не минуло й п’яти років — його в Києві втулили в контрреволюційну організацію, судили разом з Зеровим, Филиповичем. Він теж не вернувся ніколи на Україну.