Гоголь бачив тут Перерепенків, Довгочхунів і Шпоньок, недолугих панків, рабів своєї пихи і свого черева. Але ж у свою збірку, що він їй дав назву «Миргород», включив і «Тараса Бульбу» — «нерукотворну скелю серед буряного, вічномінливого моря» нашого історичного життя.
І іменем цього нібито мирного Миргорода позначені дуже важливі твори Шевченка. У Миргороді 1845 року він написав «Великий Льох». Це на березі цього мілководного тепер Хоролу, недалеко цієї «калюжі», що справді є цілющою водою, він написав про три грішні душі, про великий непрощенний гріх помагати, навіть несвідомо, насильникові й убивці.
Одна карається за те, що після кривавого погрому в Батурині Петрові «цареві московському коня напоїла».
А друга за те, що бувши ще сповитою, немовлям усміхнулась цариці Катерині Другій.
Третя, як була вродливою дівчиною, перейшла з повними відрами шлях Богданові, як той їхав у Переяслав.
І всі троє не знали, що вони «тяжко, тяжко» согрішили.
Яке ж воно в Шевченка абсолютне, можна сказати немилосердне засудження всякого компромісу з чужою, насильною владою.
Який нестерпний біль тих, що караються за несвідоме потурання і сказати б сучасною мовою за «мирне співіснування», за опортунізм.
Два десятки кілометрів від Миргорода лежить чудове село Сорочинці. Теж Гоголь увікопомнив це ім’я — Сорочинський ярмарок, і Солопій, і його жінка, і дочка. Веселий був колись ярмарок у Сорочинцях.
А 1905 року онуки Солопія і вродливого парубка піднялися в Сорочинцях з вилами проти поміщика, прийшло царське військо і чиновник Полтавського губернського управління Філонов поставив у сніг на коліна все село.
Все це було в ідилічних Сорочинцях і все це близько тихого Миргорода. Калюжа і вулкан дуже близько лежать у тих місцях.
Не вмирає ніколи череватий Довгочхун, і старанно працює слухняний голова сучасного райвиконкому в цьому Миргороді. Та звучить з цього самого Миргорода до болю суворий Шевченків голос, голос великої любові і голос національної чести, і Гоголів видимий світові сміх крізь невидимі світові сльози.
Калюжа і вулкан одне біля одного і все це в моїй уяві проступає крізь звичну і прозаїчну назву — Миргород, назву малого українського міста на дорозі між Харковом і Києвом.
ВОГНІ СЦЕНИ
Виборний: ... А що се таке театр, город чи містечко?
Петро: Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок, туди ввечері з’їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію...
Возний: Комедія, сиріч лицедійство.
І. Котляревський (1819 р.).
Кажуть, що театр потроху вмирає. Не думаю. Театральність є могутня стихія і просякає життя з давніх часів людства. Міняються форми, а театральність у житті зостанеться, широка її палітра — від релігійних процесій починаючи і аж до політичних клоунів на іншому далекому кінці,— усе театр. Наполеон навіть казав, що найбільші актори не на сцені.
Тепер доба телевізії й радіо, а я ще належу до покоління театралів. Сцена, живі голоси ваблять мене більше, як екран.
Мій батько, як був молодим в Одесі, бачив великих італійців Томмазо Сальвіні, Ернесто Россі. Я з дитинства від нього чув ці імена. Це був відгомін великої слави далеких сцен, що долітав до дитини в українській провінції.
Молодість моєї мами, трудна, нерадісна молодість в Одесі була освітлена образами української сцени. Вони довго жили в її пам’яті, коли вона вже переїхала до Єлисавету. Тоді й актори були ще молоді і видно з усього, то була радісна доба розвитку. Мама любовно розповідала мені, дитині, про Затиркевич, Ліницьку, Саксаганського, Садовського.
Дитиною якихсь семи років мене взяли до театру в Єлисаветі. Я мало розумів, але знаю, що то були «Пошилися в Дурні» і грав Кропивницький. З гордістю включаю в свій формуляр театрала цей дитячий спогад про переповнений театр, особливу піднесеність в душній залі і що особливо запам’ятала дитина — надзвичайно м’які інтонації, таку велику простоту, таку природну мову Кропивницького. Потім вже дорослим я зрозумів, яка це тяжка річ — бути простим. Станіславський багато років,уже бувши зрілим актором довго учився, поки навчився простоти. А мої старші земляки Тобілевичі і Кропивницький здається мали її природжену, як бувають природно поставлені голоси.