Я, певно, хворію на місцевий патріотизм. Але той куток доволі одноманітного степового краю, де я виріс, таки був багатий на театральні таланти. Біля цього Єлисаветграда і сусіднього «заштатного города» Бобринця вродило їх нівроку. Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Садовська-Барілотті — ціла сім’я, а там Кропивницький з племінниками Мар’яненком і Петляшенком, добре сопрано Петляш, чув її в Одеській опері, ще ліричне сопрано М. Коваленко — Наринський Театр в Петербурзі, велике драматичне сопрано Леоніда Балановська — «Большой» театр у Москві. Майбутній драматург Винниченко закінчив єлисаветградську гімназію.
Менші фігури, але теж театральні — Онисим Зельманович Суслов (Резников) — симпатичний актор та імпресаріо. Був іще з дружиною, вродливою артисткою Атаманською актор та імпресаріо Колесниченко. Після сезону театральних мандрів по провінції він жив у власному скромному Цегляному будинку навпроти нашої гімназії. Розповідали, що в поїзді до Харкова, після гастролей у трупі Колесниченка Кропивницький сварився з Колесниченком в справі розрахунків і, бувши скупенький, вмер від розриву серця. Допускаю, що то були провінційні театральні легенди, і не Колесниченко був причиною інфаркту в нашого актора і драматурга.
Коли вже взявся говорити про цю театральну родючість, треба згадати ще про один персонаж. Наші актори почули б себе ніяково в його товаристві і не признали б у ньому колеги. Але театральний стихійний елемент грає скрізь велику роль і з цього уродженця Бобринецької околиці, крім політика, був певно й великий актор на великій революційній сцені.
Саме там, де набиралися стихійної соковитості мови з нашої землі Кропивницький і Карпенко-Карий, який тоді ще був повітовим писарем Тобілевичем — саме там у цій українській глушині родився і виріс добре відомий Лев Троцький.
Я студентом у 1916 році їздив якось за Бобринець і бачив Яновку, де стояв маєток і млин Бронштейна. Тоді ще ніхто не знав, що син Давида Бронштейна буде творцем і фельдмаршалом Червоної армії. Місцевість затишна, далека від залізниці і, як пише Троцький про батьків — хазяїни маєтку, доробляючись грошей, не шкодували ні себе, ні своїх робітників.
Рідною мовою малого Льови була українська мова. Нехай це нікого не здивує. Батько його Давид Леонтьєвич говорив українською мовою, а Льова, поки його не повезли до Одеси, російської мови не міг знати і сам признається, що він говорив якоюсь мішаниною, він не думає, що то була чиста українська, але в усякому разі під Бобринцем мовний океан був український.
В Одесі якийсь уже асимільований родич Моня Шпенцер відучував хлопця від української мови і він вступив до реальної школи св. Павла. У перший день, гордо йдучи до школи в новісінькій уніформі і в картузі з гербом, реаліст Льова не чув під собою ніг. Якийсь хлопець з вулиці побачив таку появу, підійшов і плюнув на нього. Троцький у своїй автобіографії пояснює це класовими почуттями нерівності. Не знаю, що саме в зовнішності новоспеченого реаліста не вподобалося нестриманому грубіяну одеситові, але чимось відштовхнув його і відразив. Думаю тільки, скільки ж то згодом Троцький упакував театральних здібностей у свою особистість, щоб з великим успіхом проявити їх на чутливих слухачах масових революційних сцен. Треба було попрацювати перед дзеркалом і вивчати роль народного трибуна, щоб від обпльованого мундирчика дійти до будьоновки наркомвоєна.
Отакі несподівані думки спадають у голову, як думаю про театральну родючість мого краю.
■
У Харкові на початку двадцятих років любителеві театру легко було спостерігати зміни в театральному житті. Перед революцією Харків мав постійний російський театр антрепризи доброго режисера М. М. Синельникова. Існувала певного роду дифузія, постійний обмін артистами з Москвою і Петербургом. Для багатьох акторів досвід у Синельникова був трампліном для роботи в столичних театрах. Столичні актори часто гастролювали у Синельникова.
З революцією стандарт російської театральної культури в Харкові знизився. Публіка змінилася. Частина інтелігенції емігрувала, багато ентузіастичної до театру молоді поглинула війна, еміграція. Російська або зросійщена інтелігенція в Харкові почувала себе трохи розгубленою. НЕП відродив у них надії на поворот до звичного всеросійського побуту. Знову з’явилися ресторани з «милими» іменами «Медведь» та багато іншого. Зразу оживилася видавнича діяльність московських і ленінградських приватних(поруч з державною продукцією) видавництв і повінь літератури російської і перекладної йшла на Харків: Споживачів було досить серед публіки, яка тепер носила назву совслужащих. Діставши поліпшені харчі, вони хотіли й розваги.