Слухаючи Собінова в Харківській опері, можна було спостерігати, як збагачує оперовий текст його досконала українська дикція. Згадую про це, бо не всі, ах, не всі наші співаки, співаючи українською мовою, доносили до слухача мовні чари українського тексту. Не треба соромитися — можна і треба вчитися у московської талановитої людини, як треба показувати красу нашої музичної мови.
Три великих оперових театри, що існували перед революцією в Києві, Одесі і Харкові, черпали повними пригорщами артистичний персонал з території України. Солістів, хори, оркестри давала подостатком наша земля з її віковою співочою культурою. Підготовним ступенем часто були церковні хори. Широкою течією вливалися також талановиті представники музичності і співучості українського єврейства.
Київська опера, особливо, була в щасливому становищі щодо багатства голосів перед революцією. Першорядні українські голосові таланти часто переходили з неї на столичну російську сцену до тодішніх імператорських театрів і не поверталися на українську сцену.
За мого життя в Харкові хочу відзначити дещо з тих вражень, що про них не згадується в офіційних історіях.
Одна така українка з’явилася на концертних естрадах Харкова в 1929 році. Лідія Яківна Липковська, гімназистка з Кам’янця Подільського, зробила велику кар’єру на оперовій сцені. Тепер вона приїхала на гастролі з еміграції із-за кордону. Коли вона виступала в Харкові, допитливі дами вираховували, скільки їй може бути років. У своїх сорокових роках, що ще не дійшли до п’ятдесятки, вона була ще тою самою Липковською, з українськими темними і теплими очима, яку знали великі сцени Петербургу, Парижу, Нью-Йорку.
Її виступи перед совєтською публікою були і святкові, і тріумфальні.
В Одеському театрі вона співала при освітлених люстрах у тій чарівній залі, яка чула багатьох великих італійців, серед малинового оксамиту крісел і лож.
У Харкові вона співала і в інтимній залі бібліотеки імені Короленка, власне читальній залі, хоч і приготовленій для концертів, але серед невидимих за стіною сотень полиць, заставлених книгами. Співала і в незугарному величезному,— ніби якийсь Колізей на березі Лопані — театрі імені Шевченка, перебудованому колись із цирку Мусурі. Скрізь було свято і від співу і від самої присутності талановитої і гарної артистки.
На публіку діяли чари жіночості, чари української жінки. Ми їх у гаморі життя часто не помічаємо, хоч вони навколо нас і забарвлюють наше життя. У Липковської ці природні риси були яскраво освітлені її винятковим театральним хистом.
її сценічні можливості були широкі. Я чув колись її Розіну в «Севільському цирульнику» — мереживо лукавства, кокетства і жіночої краси.
У Харкові вона пропонувала співати українською мовою Снігуроньку в опері Римського-Корсакова. Дирекція опери не погодилася. Харків не побачив дівочої чистоти і ніжності її сценічного казкового образу.
І вона співала тільки в концертах. Найбільший успіх мали не ті обов'язкові для кожної серйозної співачки колоратурного сопрано речі великого оперового репертуару. З малих речей романсової літератури вона робила шедеври.
Українка Липковська, яка все життя, своє сценічне життя провела поза Україною, мала тільки «Соловейко» Заремби для української публіки. В цій пісні оте соловейкове «тьох-тьох» досі стоїть у моїй пам’яті. В нього вміла артистка вкласти те, що найдорожче в музиці і в людському голосі: і радість, і елегійний сум людського життя, подані в нюансах соловейкового співу.
Я порадив якось їй включити в програму Степового «О, де ж ти згинув, рідний краю» й емігрантка-співачка перед переповненими залами співала цю пісню журби за рідним краєм.
Вона вернулася до Франції. Під час румунської окупації, артистка приїхала до Одеси уже стара, навчала співу; це вже був початок епілогу. Вмерла вона у Франції після другої війни.
Революція й еміграція перервали дальший розцвіт цієї надзвичайно обдарованої українки. Ми в Харкові кінця двадцятих років бачили тільки сліпучі блиски, тільки частину її творчої особистості.
Виступи Липковської — не тільки спогад театрала. Я бачив тріумф таланту і жіночих чарів, принаду не тільки голосу, а всієї істоти цього радісного, небуденного створіння української землі.
■
Опанас Карпович Саксаганський вибрав собі таке театральне ім’я, бо його мати походила з місцевості Саксагань, де й річка Саксагань, доплив Інгулу. Можливо, що талант усім Тобілевичам дала їхня мати, звичайна наша жінка — мати і господиня; відомо тільки, що вона мала прекрасний голос. Якось, коли співала їхня сестра Садовська-Барілотті, брати Саксаганський і Садовський стояли за кулісами, спухали і плакали. Вона своїм голосом нагадувала їм покійну матір.