Вродливий був мужчина Саксаганський. Євдокія Іванівна Балановська, мати артистки Л. Балановської знала його ще реалістом в Єлисаветграді і також про це згадувала. Пам’ятала його, як він вийшов з реального училища і гуляв собі Дворцовою вулицею з ґирлиґою, виламаною десь у Городському саду. Пам’ятала, як грав у аматорських спектаклях.
Потім був офіцером. Великі в нього були блакитні очі, прямий ніс, офіцерська постава і велика грація в рухах.
Артист Московського Художнього Театру Л. М. Леонідов, родом одесит, бував гімназистом у середині 80-их років на спектаклях трупи Кропивницького. «Всі вони були знамениті актори, я б сказав, європейського, світового масштабу. Ансамблі, прекрасно поставлені народні сцени, залізна дисципліна».
Про Саксаганського: «Бувало, вийде на сцену, і ніби стає світліше, яскравіше. На очах у мене сльози радості від його таланту. Перед тобою геніальний актор».
Я знаю, що коли Степан Кузнецов, сам актор високого калібру, бачив Саксаганського в ролі Харка Доїжджачого в «Паливоді XVII століття», дивувався, захоплювався і завжди повторював:
— Як це він робить! Як це він робить!
В 1916 році я бачив його Харка в Одесі. Такі речі побачиш раз у житті. Про цю роль можна написати томи. А трупа грала в маленькому театрику «Гармонія» в Овчинниковському переулку і нас, публіки, здебільшого «свідомих», було не багато.
Тепер на Україні появляються книги про Саксаганського. Період двадцятих років у них причесано, підмазано — ну, звичайно, була увага уряду, титул, квартира. А справді цей талант був одсунутий, занедбаний, коли говорити правду. Не було для нього постійного театру, він останні понад десяток років, коли ще міг багато дати, очолити школу — мусів тільки доживати. Перечитайте його листування з другорядним актором Левом Сабініним про можливості роботи, про те, щоб грати десь разом і видно, що він був не в пошані в нової влади.
Становище в житті здобували театр Юри і театр Курбаса, Завойовували майже порожнє місце.
Наш культурний розвиток знає багато перерв через історичні умови. І в театрі ми мали такі зриви.
В Москві і Петербурзі недоторканими залишилися всі ресурси традиційних театрів, головне «імператорських». Новатори працювали з успіхом, із підтримкою режиму: Мейєрхольд, Таїров. Але вироблена роками багата театральна традиція, не пошкоджена, продовжувала існувати. Московський Малий, ленінградський Александрінський театри й інші перейшли в совєтську дійсність незмінні.
У нас же наш традиційний, реалістичний (дехто із своїх називав його репертуар етнографічним, але він був і історичний і психологічний) театр з великими ще ресурсами десь тинявся «попід тинню». Не зразу випростався Мар’яненко, загинув у засланні його брат Петляшенко, в затінку був Романицький, в еміграції був Садовський, замовкла артистка з голосом рідкої краси (в сценічній мові) Малиш-Федорець.
На нашій культурі нові хазяїни, де тільки могли, ліпили етикетку — петлюрівщина. І треба було Юрі та Курбасові викручуватися, доводити, кожний своєю театральною мовою, що вони свої, радянські, революційні, не дай Боже не націоналісти! Цього не вимагали від московських і ленінградських театральних стовпів.
Влітку 1924 року Саксаганський, ще повний сил і намірів, мусів грати в літньому театрі «Тіволі» в Харкові. Так, на сцені, де колись дриґали ногами шансонетки в дощатій залі, миршавій та сумній!
Старість прийшла не скоро, але й цей прекрасний екземпляр людини, джерело радості і краси мав підкоритися природі.
На початку тридцятих років, у дуже сумному Києві, тоді обласному центрі, ходили поголоски, що в місті вбивають людей — і продають м’ясо на ковбасу. Коли я через деякий час у розмові з одним з київських прокурорів у Харкові, у Верховному Суді іронічно і без довір’я згадав про ці чутки, він став серйозний і сказав, що це були не тільки поголоски.
В будинку Саксаганського на Жилянській вулиці, патріархальному старому будинку, наділеному від влади за заслуги, було затишно. Ми прийшли з доктором Варавкою, приятелем Саксаганського, з тих лікарів, що лікують не тільки своїм добрим лікарським досвідом, а й людською теплотою і розумінням. Господар був веселий, хоч руки в нього трусилися безрадно. Варавка пояснював мені, яка то хвороба, тепер вона відома як Паркінсонівська.