Те, що Саксаганський розповідав при склянці якогось сумнівного чаю, варто було десяти театральних вистав. То була, насамперед не роль, а імпровізація. І які там були перли! Жесту вже не було, не було м’яких, виразних рухів його, часто красномовніших за слово. Слово ще було, було ще лице, усмішка, усмішечка великих і досі гарних ясних очей.
Збереглася в пам’яті дрібниця. Ішлося про якийсь жіночий характер. Знаю з дитинства, що є такі жінки і знаю цей вираз: «іду собі підскакую» — моя мама так казала. А як Саксаганський сказав! Він якось перший звук музично розтягнув: «і-і-іду собі», трохи зупинився, ніби підморгнув, але не моргнув: «підскакую». І характер жіночки освітився як прожектором.
У Шаляпіна були такі наголоси, такі паузи, що зробили його безсмертним.
В романсі «Два гренадери» (Шумана, слова Г. Гайне) один із двох наполеонівських солдатів, що чвалають Німецькою Землею, вертаючися з московського полону, говорить про старі рани, скорботне серце — про те, що сам імператор у полоні. Якщо він — гренадер помре в дорозі, він просить товариша взяти його тіло з собою і поховати його у Франції. Він каже, що лежатиме струнко в труні, поки заграють сурми. Тоді він встане для останньої паради перед імператором.
У шаляпінському виконанні найбільше вражає, як він одним тільки наголосом показує всю суть.
Воїн француз просить:
Оце — «До Франції» в нього звучить безмірною любов’ю, як стогін скорботного серця, зойк намученої душі. Одне це слово освітлює все.
Таким мистецтвом володів і Саксаганський.
■
Якщо Опанас Саксаганський був красень, то його старшого брата М. Садовського можна схарактеризувати — монументальність нашого театру. В ролях українського героїчного репертуару він без пафосу, без декламації, без крику показував, насамперед, природну гідність української людини, її глибокі коріння, органічне її походження з нашої землі. Він міг втілювати аристократичність кращого типу наших людей — незалежно від соціального стану — чи то гетьмана чи то звичайного хлібороба.
Для цього були в нього й зовнішні дані. Якось був я разом з іншим нашим земляком М. В. Левитським — артільним батьком — у театрі, у костюмерній кімнаті Садовського в Києві. Цікаво було дивитися, як помічник тримав за довгий кінець широкий пояс, а Садовський, уже в кунтуші, сап’янових чоботях, обертаючись, вмотувався в пояс.
Тодішня патріотична Україна захоплювалася ним у ролі гетьмана Дорошенка. Останній акт, прощання з Чигирином, і сльози публіки.
Що ж? Були то сльози сентиментальності? Доба? Романтика? Не знаю. Тільки, мабуть, в драмі Старицької-Черняхівської було щось більше від сентиментальної сльозливості.
Розповідав мені Д. В. Зайців, що в місті Запоріжжі — уже в 1926 році — коли нашу сентиментальність вибивали з нас не театральними набоями, ставили там теж «Гетьмана Дорошенка».
Це був катеринославський театр під керівництвом Романицького. Похід Дорошенка через залу на сцену з десятками козацьких знамен і хоругв, багато одягнений почот гетьмана викликали захоплення серед публіки. Вистава була оформлена костюмами і реквізитом з Харкова.
Зала була натовкмачена по вінця, переважали студенти місцевого педагогічного технікуму. Ефект у 1926 році в совєтської провінційної авдиторії був ще більший, як десять років перед тим у Садовського в Києві. Не тільки овації, Д. В. Зайців каже, що втрачали притомність і він сам бачив, як місцева молода єврейка від хвилювання зомліла в театрі.
■
Садовський вернувся на Україну з еміграції. Йому дали змогу виступити в Харкові тільки раз. Театр ім. Франка, тобто трупа Г. Юри ставила «Ревізора». Ніякої реклами не було, звичайна афіша на стовпах.
Напередодні вистави Садовський ходив по місту, їздив трамваєм. Важким і серйозним поглядом оглядав він вулиці цього нового Харкова.
На центральному майдані міста стояла прямокутна тумба з іржавого заліза, низька і непропорційно мала для того, що звалося пам’ятником. То був короткий присадкуватий бюст не зовсім гарної жінки з величезною головою з брудної рудуватої глини. Майдан звався іменем Рози Люксембург.
Та вулиця, де стояв навпроти чепурного скверика драматичний театр, носила ім’я Карла Лібкнехта.
Навколо минали незнайомі люди і ще суворіше ставало лице старого артиста.
Занадто потужною здавалася його постать на вузенькій лаві трамвайного вагона. Мало пасували сюди його військова виправка, могутня пряма спина, широкі плечі, що вміли з такою природною гідністю носити на сцені кунтуші старої України.