Технічна вмілість у Самокиші залишалася велика. Він досконало знав коня і міг його малювати і в скаженій хуртовині війни і на урочистих парадах.
У Харкові Микола Семенович сідав о восьмій годині рано при мольберті і працював цілий день. Йому не треба було кінської моделі — він малював з пам’яті, зі своєї багатої пам’яті баталіста.
У японську війну і в першу світову війну він був воєнним кореспондентом «Нивы», великого ілюстрованого тижневика, що проникав у найдальшу глухомань імперії. І в старості Микола Семенович зберігав квазівійськовий вигляд: френч, а на литках шкіряні краги. Військова атмосфера, що в ній він довго жив, дала йому ту підтягнутість і дисципліну, що не завжди можна зустріти серед людей мистецтва, зокрема серед богеми.
До речі, мої батьки замість слова богема, коли йшлося про вільний стиль життя, говорили «циганщина». Мені подобається цей переклад.
У всякому разі, в життєвому стилі М. С. Самокиші циганщини не було. Він був працьовитий майстер своєї справи. В поводженні це була м’яка і приємна людина — петербурзький академік, що під старість повернувся додому на Україну з імперської столиці Санкт-Петербургу.
■
Якщо ви зустрічали на Садово-Куликівській вулиці вже літнього мужчину з чорними жвавими очима, можна було подумати спершу, що це художник з паризького Монпарнасу. Так нештивно, невимушено він тримається і такий на ньому артистичний берет, заломлений набакир. Але, познайомившися ближче, довідаєтеся, що це дантист Олексій Олександрович Ніколаєв, добрий дантист, ще до того друг художників і мистецтва. Самокиші він просто дарував старість і довгі роки, бо своєчасно помітив щось у роті в нього — ракова пухлина. Тоді оперували Самокишу своєчасно і співець військової і воєнної слави прожив понад вісімдесят років.
Доктор Ніколаєв був другом і душеприкажчиком художника Сергія Васильківського. Пояснюю забутий термін. Душеприкажчик це виконавець заповіту. В таких людях, як доктор Ніколаєв можна було бачити українську основу старого Харкова, його інтелігенції. У старих інтелігентів такого типу навіть їхня мова була органічніша. В усякому разі, коли доктор поправляв мої русизми, я слухався і не пускався з ним у мовознавчі дискусії.
■
За старою звичкою двері з будинку на вулицю звалися парадними. У дворі був «чорний хід». Може ця номенклатура і втратила своє значення в добу перебудови суспільства, проте назва зберігалася.
Поруч з моїми парадними дверима були дуже впритул такі самі парадні до будинку, що його збудував перед революцією відомий у театральному світі режисер російського театру Микола Миколайович Синельников. Два поверхи в будинку влада закріпила за ним у користування. Тут був іще один куток старого Харкова.
Доктор Сергій М. Синельников вже людина нашого часу, син режисера, жив також там. Доктор був професором Медичного Інституту.
Народження, недуги, початок і кінець життя сучасної людини — на всіх цих важливих етапах лікар з нами. Він — частина нашої біографії. Дивно, як мало місця люди залишають у своїй пам’яті цьому супутникові, що добре знає наше тіло, а часто й душу, і що дружньою рукою помагає нам боротися з напастями.
Доктор Синельников, завжди спокійний, умів передавати свою рівновагу й хворому. Він багато знав, але говорив просто, інколи трохи іронічно. Коли мої знайомі питали його про здоров’я їхньої старенької мами, він казав: «її організм руйнується нормально». Коли я питав його про якісь нові, модні ліки, чи не помогли б вони, він, легко махнувши рукою, відповідав: «це для простого народа».
В студентській лікарні імені Шатилова він був головним лікарем. У 1922 році, коли вже минули всі епідемії, я примудрився захворіти на висипний тиф. З тифозного пекла я вийшов цілий так би мовити під стягом доктора Синельникова зі студентської лікарні і почав своє харківське життя. Були потім ще важливі причини для вдячності докторові за маму, за мене самого.
Хай зберігається людська теплота в тому місті, на тій вулиці, де вже не ходимо більше ми, де вже не ходить більше наш доктор, хай його учні серед нового покоління показують теж просто і спокійно, як треба бути людиною і лікарем.
■