Вуличні нові назви все таки не приймалися і в Харкові я ходив іще старорежимними вулицями. Звалася площа іменем якогось Руднєва, але всі казали Скобелевська, написано вулиця Яковлєва (хто він?), а казали Михайлівська. Вулиця Ганни ще була Царицинською і ніхто не знав, хто це Ганна. Всі ці Урицькі, Володарські, що вдиралися на вулиці наших міст, пробували закріпитися на табличках, але населення спокійно ігнорувало їх. Навіть Карла Лібкнехта і Розу Люксембург ігнорувало і в щоденному житті далі існувала та сама старорежимна Сумська вулиця і та сама Павлівська площа.
Коли давали нові імена і були це імена вже неживих героїв, то виходило ще сяк-так.
З живими був клопіт. Наш степовий Єлисаветград дістав назву Зінов’євська: на честь голови Комінтерну і близької до Леніна людини. Зінов’єв, що його мої старші земляки пам’ятали, коли він ще звався Гріша Радомисльський і працював у мануфактурній торгівлі Кулаковського, там таки в Єлисаветграді. Ну й поспішили революційні ентузіасти. Але скоренько, як Гріша вскочив у неласку, вони, не червоніючи ні трошки, зробили знову Єлисаветград. Коли найшовся через якийсь час інший кандидат на вічність, перейменували місто на Кіровоград.
Не минула б революційна сверблячка наших географічних назв, коли б вожді сиділи довго, до самої смерті в Політбюро. Був би, мабуть, не Київ, а Кагановичево. Родився ж Каганович на Київщині. Був же Хрещатик уже довгий час вулицею Воровського. Зробили б з Харкова Постишево. Хто знає?
Людина нашої землі завжди з легким презирством ставилась до самозвеличування. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться — так кажуть наші тверезі люди. Хвалькуваті зміни назв криють за собою стільки кривавої хлестаковщини двадцятого століття. Проте пересічна людина знає їм ціну.
У п’ятидесятих роках, коли ще американські громадяни з недавніх українських діпістів[4] не літали на рідні землі, подорожувала там одна відома американська леді. Я розпитував її про Харків. Приїхала вона до Харкова з Москви і був з нею співробітник американського посольства, який говорив по-російськи. Діждалися біля вокзалу таксі і поїхали по місту. Заінтересувалися американці, як називається площа, як називається вулиця. А харківський шофер на їхню цікавість:
— Чорт їх знає, як вони тепер називаються. Вони перестріляли один одного і все змінюють назви.
Здається, мій харківський шофер таксі ухопив патетику і велич імен нашої доби.
■
Харків — місто заводів, а Петінка особливий стиль робітничого району. Сама Петінська вулиця, тепер Плехановська, з прилеглими провулками і вулицями, з Заїківкою — це тисячі малих будинків. Їхні власники — здебільшого робітники або заводські службовці. Контроль партії не може пролізти в столітній побут. Сім’я і звичаї живучі.
Це не підмосковні робочі селища, не Іванов-Вознесенськ, не Растєряева вулиця Тули. Там був сморід робочих казарм, Манчестер жорстоких початків капіталізму та ще вдосконалений меткими Разуваєвими і Колупаєвими Москви.
У Харкові капіталізм пізніший, трохи пом'якшений німецькими навичками Гельферих-Саде, Трепке, перенесеною за першої війни з Риги німецькою ВЭК.[5]
А головне самі робітники.
Петінка, як резервуар робочої сили, ширша за свої топографічні межі. В моїх очах вона не обмежується Петінським районом, а простягається на якихсь 50 кілометрів радіусом навколо міста. Робітник це часто солідний міщанин, або ще овіяний слобожанським сонцем хлібороб. Він набирається грубіянства і цинізму, коли з Холодної гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з Далекої Вільшани — і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай — на роботу чимдуж поспішає. А з Лихачова їдуть в прокурених вагонах, по вісім годин на день тільки подорож забирає, через це й особливою категорією величають — поїздники, в поїзді й сплять, і в карти грають, а життя мало та й з їжою самі знаєте як.
Але й за матюком і за грубіянством, він наша людина. Що я завжди любив у наших робітників, це їхню внутрішню незалежність, невмирущий український ущипливий гумор. Видно, предки добре наладували їх життьовою силою.
4
Діпіст — від англ. Displaced Persons, скорочено: D.P., а в трансліті: Ді-Пі — «переміщені особи» — особи, які були насильно вивезені в період Другої світової війни нацистами та їх союзниками з тимчасово окупованих ними територій для примусового використання на важких роботах.