Я згадав за простодушну реакцію Сичова, щоб дати приклад, як міг впливати промовець на нового слухача. Можна було спостерігати дуже чутливу реакцію більших авдиторій у великих залах. Кримінальним оборонцям доводилося часто виступати перед великими авдиторіями. Александров раз виступав у голосній справі робітниці одного з заводів, що вбила лікарку. Справу розглядали в театрі в робітничому районі. Робітниця мала дитину, що захворіла. Лікарка з поліклініки лікувала дитину. Копи дитина вмерла, мати обвинувачувала лікарку в недбальстві і вбила її. В напруженій і болючій атмосфері того процесу, коли медична громада почувала себе загроженою, зала була переповнена жінками і матерями робітничого району, які співчували горю матері і менше співчували жертві злочинства, завдання оборони було нелегке. Александров дав зразок теплої і творчої аналізи тяжкого психологічного конфлікту, умов лікарської роботи і понад усім людського горя і в сім’ї убитої і великого безмірного горя матері-підсудної.
Александров був для нас учителем і в переконливих оцінках свідків, експертизи, але найбільше треба було вчитися в нього, коли він давав художні словесні портрети учасників справи.
Він менше говорив про юридичну сторону справи. Він говорив про людину і він умів піднести людину, з її помилками, понад людські, часто однобокі оцінки і осуд. Спокійна певність рухів, м’який низький голос і відсутність театральності, ефектів — відзначали його стиль. Що надзвичайно важливо для промовця, Олександр Михайлович досконало володів мистецтвом паузи. Мені здається, що не можна навчитися і розумом визначити, коли і яку паузу треба зробити. Може, з цим треба родитися, як музикантові треба родитися з слухом.
I Александрову не дали дожити спокійно. Незадовго перед смертю його арештували на короткий час, звільнили, але справи не закрили, бо в його паперах знайшли якісь вільні думки старої освіченої і талановитої людини, думки, що їх Александров записував для себе і нікому їх не читав. Олександр Михайлович помер 31 грудня, в останній день 1936 року, напередодні страшного 1937 року.
ГОНЧАРІВКА
Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку притьмом на Гончарівку! Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартівливих, непишних… …Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки.
Квітка-Основ'яненко, 1839 р.
Якихось сто років перед моїми харківськими роками ходив, а більше їздив цими вулицями Григорій Федорович Квітка. Він писав повісті під іменем Грицька Основ’яненка. На Основі був у нього маєток. У батьківській хаті Квітка чув сковородинські псальми. Сковородинство було тоді таке свіже, таке молоде і нерозлучне з людьми.
Веселий був чоловік з Квітки. Любив життя і людей цей кривоокий пан. Майстрував за молодих літ феєрверки та й домайструвався, вибухла його піротехніка, окривів на око.
Один з його героїв Таранець, обиватель з підгоріддя Гончарівки каже: І великі і святі мужі, а скільки бідствували на сім світі, чого ж нам, грішним, тужити, коли біда постигне.
Танцюрист він був знаний на балах, був якийсь час за молодості послушником у Куряжському монастирі, а до чернецтва не дійшло. Я бачив цей монастир, він зовсім близько Харкова, там була колонія безпритульних дітей, невесело підростали там діти, сказав би поет діти «буремних літ».
Про Квітку його сучасники писали епіграми, згадували і про монастир, не докоряли, а так собі трохи жартували.
Квітка писав і по-російському. Справжня Росія була тоді від Харкова далеко. Квітка одкривав у Харкові інститут благородних дівиць саме тоді, як Наполеон зайняв Москву. Цей факт трохи говорить про психологічний автономізм тодішніх наших земляків.
У творах українських нашого милого і чарівного пана Квітки Харків часто і виразно присутній, ну звичайно й ближчі села. Коли я зжився з містом, я в інтонаціях харківських людей відчував іще його добу, його людей.
З інтересом можна також зауважити, що він в 1843 році написав кримінальну повість «Перекотиполе» і його справник, тодішній герой кримінального розшуку вдавався до психологічної аналізи. Не беруся порівнювати нашого старого повістяра з Конан-Дойлем, але шкодую, що в нас після Квітки кримінальний жанр мало розвинувся.
Квітка залишив після себе п’єсу «Сватання на Гончарівці». Ця назва з’являлася на театральних афішах дуже часто. Після «Наталки Полтавки» це найпопулярніша п’єса і вона розносила довгі роки і скрізь по Україні ім’я «підгоріддя» Гончарівки.